Посібник "Формування носія духовності й культури засобами народознавчих матеріалів. Збірник сценаріїв позакласних заходів"

 

Посібник "Формування носія духовності й культури засобами народознавчих матеріалів. Збірник сценаріїв позакласних заходів"

 

Н.М.Гавінська

 

Формування носія

духовності й  культури засобами народознавчих матеріалів

 

Збірник сценаріїв позакласних заходів

 

 

 

 

 

Перемишляни

2022

 

Гавінська Н.М. Формування носія духовності й культури засобами народознавчих матеріалів: Збірник сценаріїв позакласних заходів. – Перемишляни, 2022. –91 с.

 

Укладач:

Гавінська Наталія Миколаївна – учителька української мови та літератури Перемишлянського ОЗЗСО І-ІІІ ст. №1 Перемишлянської міської ради Львівської області

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У період здобуття загальної середньої освіти формуються компетентності, які сприятимуть розвиткові особистості та її повноцінній самореалізації в сучасному житті. Серед таких компетентностей, зокрема, активна участь у суспільному житті. реалізація комунікативних якостей, здатність розвинути себе як особистість, набуття ціннісних орієнтирів. Даний посібник містить сценарії позакласних заходів, сформовані на основі матеріалів народознавчого змісту, що сприяють вихованню здобувача освіти активним  носієм духовності й національної культури.

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

 

Світлиця на Святвечір…………………………………….. с. 5

 

Любові  пам’ять незабутня. Жінки у житті  Тараса Шевченка (Літературна вітальня)……………………………………. с.12

 

“Коротке, мов спалах блискавки, життя...”

Доля В.Івасюка……………………………………………. с.27

“Іван Керницький – поет з Божої ласки”………………... с.39

Андрій Костирка: життя, гідне наслідування ……….......с.71

 

“Молитва за Україну”

(Літературно-музична композиція)…………………….. .с.79

 

День пам'яті жертв Голодоморів в Україні……………... с.87

 

 

 

 

 

 

Світлиця на Святий вечір

Дійові особи: бабуся, мати, батько. донька Олеся, син Ярослав, колядники, вертепники.

          Дія відбувається в українській хаті: образи з рушниками на покуті, килим, стіл, збоку на другому столі різдвяні страви, коло яких порається господиня-мати. Діти прихилилися коло бабусі на лаві, господар сидить біля столу.

(Учениця виконує колядку)

Ведуча:      Січень. Шосте. Святий вечір.

                    На дворі мороз, аж дух

                    Перехоплює малечі.

                    Скорше в хату на «дідух»,

                    На пшеничную солому

                    Впасти, як на сінники.

                    Гей, та що йому, малому,

                    Ось прийдуть колядники!..

                    В хаті прибрано633- святково,

                    На столі дванадцять страв.

                    Тато свічечку воскову

Засвітив і побажав

Всім веселий світлий вечір,

Щоб в сім'ї у  нас був лад,

Щоб без сварок, суперечок

Дочекати других свят.

          Запрошую вас усіх на Святий вечір до господи звичайної української сім'ї, у якій знають та шанують національні традиції. Отже, «Січень. Шосте. Святий вечір…»        (виходить)

 

Мати: (до чоловіка)   Іване, скоро зірка зійде, треба сідати до вечері. А ти ще худобу не обійшов. Та й дідуха треба внести до хати, сіна, «Василя» постав на стіл, щоб і у нас, як у людей, було. Не сиди, берися до роботи, бо у мене вже майже все готово. Іди до стайні та поблагослови худобу, а то знову будемо пізніше за всіх вечеряти.

 

Батько:      Усе встигнемо. І буде не гірше, ніж у людей. Славку, ходи допоможи батькові, ти ж уже у нас дорослий. А ти, Олесю, з бабусею допоможіть мамі вечерю докінчити, та й будемо з Божою поміччю розпочинати.

 

Син:           Тату, а як ти будеш благословляти  худобу?

 

Батько:      А от я вже надібрав із кожної страви трохи в корито з борошном, посолю,  покришу хліба, нагодую у стайні кожну тварину. А потім ще треба обійти увесь двір з новим хлібом, медом та маком. Зроблю сокирою зарубку на порозі стайні, щоб який лихий звір не переступив. Сьогодні вдарити будь-яку тварину – великий гріх бо опівночі всяка німина людською мовою розмовлятиме з Богом  і розповідатиме, як їй живеться у господаря.

 

Мати:         Та йдіть уже, бо зоря ось-ось зійде!

 

Батько:      Ходімо, сину, в сінях все готово.

 

Олеся: (підійшла до матері)           Мамочко, що тобі допомогти? Ми з бабусею швидко упораємося.

 

Мати:         Дякую, помічники мої дорогі. Вечеря готова. (Присіла біля столу, бо втомилася).  Зараз будемо і на стіл подавати, хай он тато повернеться.

 

Олеся:        Мамочко, а чого свята називаються Різдвяними?

 

Мати:         А ти попроси бабусю. Поки братик з батьком обійдуть худобу та принесуть «дідуха» і сіна в хату, вона тобі встигне розповісти.

 

Олеся: (від мами підбігла до бабусі).       Розкажіть. бабусю, розкажіть! Ну будь ласка!

 

Бабуся:      Та вже гаразд.  Сідай поряд та й  слухай. (Олеся сідає і кладе голову бабусі на коліна).

          Колись давно у місті Вифлеємі у Діви Марії народився синочок – Ісус. Коли він народився, на небі засяяла ясна зірка. Гінці ходили від хати до хати, сповіщали веселу новину. На землю зійшла благодать.

          Коли став дорослим, Ісус заходив у кожну хату, в кожну родину, де хотіли Його бачити і раділи Йому. Учив людей добра, справедливості. Вчив не кривдити бідного й допомагати слабшому, бути чесними, справедливими, працьовитими, не обмовляти і не обманювати. А дітям маленьким дарував утіху, радість та здоров'я, учив слухатись і поважати старших. Від того часу день, коли народився Ісус Христос, люди назвали Різдвом Христовим. У кожній українській оселі святкують Святвечір, варять кутю, колядують, зичать один одному щастя й здоров'я на цілий рік.

 

Олеся:        Он уже і тато «дідуха» несе.

 

(Мати й Олеся відступають до столу. Входить тато з «дідухом», зупиняється біля порога, скидає шапку у привітанні. За ним входить син із  сіном та сокирою).

Батько:      Дай, Боже, здоров'я!

 

Мати:         Помагай Біг, а що несеш?

 

Батько:      Злато, щоб увесь рік ми жили багато!

(Батько іде на середину хати, хреститься і віншує свою родину, дивлячись на них).

Батько:      Віншую Вас із щастям, здоров'ям, з цим Святим вечором, щоб Ви в щасті і здоров'ї  ці свята провели та других дочекалися – від ста літ до ста літ, поки нам пан Біг назначить вік!

(Батько ставить «дідуха» під образами на покуті, натрушує сіно навколо «дідуха» на стіл і під стіл, робить «кубельце» із сіна для куті. Бере з рук сина сокиру і кладе під стіл.

Батько:      Покладу під стіл сокиру, щоб нечиста сила в хаті не сиділа.

 

Мати: (у той час, як батько робить «кубельце» із сіна для куті)

Сьогодні в нас узвар і кутя, щоб курчата лупилися до пуття.

 

Батько: (дає синові рукавички)  Візьми кутю та однеси її під образи до «дідуха».

 

Син: (в рукавицях бере горщик із кутею і несе на покуть в «кубельце»)

Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли сіли.

 

Бабуся з Олесею і мамою ставлять на покритий сіном стіл на чотири кути по голівці часнику, покривають стіл скатертиною. Бабуся посипає хліб («Василя») сіллю, під хліб кладе копійки, поряд мак і калину).

Мати:         Ставимо «Василя» на стіл, часник – щоб цілий рік здоров'я панувало в нашій оселі,  мак – щоб дружною була наша сім'я, калину – щоб Олеся наша росла гарна та пишна, копійки під «Василем» – щоб жили ми в достатку,  12 страв – щоб добре все велося.

 

Бабуся:      Славку, а яка надворі погода?

 

Син:           Здається, сніг пішов.

 

Бабуся:      Значить, буде мокре літо, гарні зернові, а восени – багатий урожай яблук. А поглянь на дерева, чи є на них ожеледь? Якщо є, то добре вродять горіхи і садовина.

(Син виходить надвір. Батько витягує довгу соломину з «кубельця» на покуті).

 

Батько:      Довгу соломину витягнув я з «кубельця» – рік врожайним буде.

 

Мати:         Та дай Боже!

(Входить знадвору син)

Син:           Я бачив зірку! Тільки що засвітилася на небі! А яка красива!

 

Батько:      От і дочекалися. Давайте всі до столу. Та перш ніж сісти за вечерю годиться до молитви стати.      

 (Запалює свічку перед образами. Бере зі столу другу миску з кутею, ставить її на полотнину і все це разом із запаленою свічкою обносить тричі навколо обіднього столу «за сонцем ).

Батько: (поставив миску на стіл, а свічку на покуть)

Помолимось спочатку за мертвих, бо і вони прийдуть до нас на Святий вечір.

(Вся родина повертається до образів)

Батько:      Просимо Тебе, Боже, щоб і тих душ до вечері допустив, що ми про них не знаємо, що в лісі заблудилися, у водах утопилися,  в темних нетрях задушилися. Молимось Тобі, Боже, за тих, що ніхто про них не знає, лягаючи і встаючи, і дорогою йдучи, ніхто не згадає. А вони, бідні душі, гірко в пеклі пробувають і цього Святого вечора чекають. Від нас у цей вечір молитви йдуть і мертві душі спом’януть.

(Вся родина хреститься тричі)

Батько:      А тепер і за нас, живих, помолимося.

Господи, захисти худібку мою від звіра. А мене, грішного Івана, від віри поганої та від безвір’я – на росах, на водах та на тяжких переходах. Дякуємо Богові Святому, що поміг нам дочекатися у мирі і спокої цих Божих свят. Та поможи, Боже, їх у радості відправити і від них за рік дочекатися. Амінь.

(Вся родина хреститься тричі)

 

Батько:  (після молитви знову бере в руки малу миску з кутею, полотном і свічкою, передає все це господині, у цей час примовляє)

Ми всі з усього щирого серця і з Божої волі кличемо праведні і грішні душі на Святу вечерю, даємо їм усе, що маємо, щоб вони на тім світі вечеряли, як ми тут. Я їх стільки запрошую і закликаю на цю вечерю, скільки у цім полотні є дірочок та скільки зернин у солодкій куті Божій.

(Мати бере кутю з рук господаря і ставить на стіл)

 

Батько:      Коли сідаєте на лавку, продуйте  місце, щоб не привалити собою якої душі.

(Всі дмуть та ідуть за стіл)

Батько:      Першу ложку куті їмо стоячи.

(Їдять кутю;  коли всі ще стоять, батько знову набирає в ложку куті, підходить до вікна). Морозе, морозе,  ходи  до нас кутю їсти…(тричі повторює). А коли не йдеш до нас кутю їсти, то не йди і на жито, пшеницю і всяку пашницю.

 (Всі сідають за батьком, мовчки їдять. Батько спочатку надкушує вареник і запихає його у «дідух». Олеся чхнула).

 

Батько: (до матері) О, вже треба нашій дочці теля дарувати на щастя, бо Олеся в господині збирається. Це прикмета, що того року заміж піде.

 

Син:           Мамо, я хочу води напитися.

 

Мати:         Не пий, сину, води за Святою вечерею, бо літом у полі на жнивах буде спрага мучити.

 

Олеся:        Мамо, я після вечері сама помию посуд, а ти відпочинь.

 

Бабуся:      Ні, дитино, після цієї вечері одразу мити посуд не можна. Ми все це на столі так і залишимо – душам.

 

Батько:      Хто це у нас випасатиме влітку худобу?

 

Син:           Звичайно, я.

 

Батько:      То збери, синку, після вечері всі ложки немиті, перев’яжи перевеслом із сіна і застроми за сніп на покуті.

 

Син:           Для чого це?

 

Батько:      То щоб тобі влітку худоба не розбігалася і не губилася, щоб стада трималася.

(Чути спів колядників)

Олеся:        Мамо, чуєте, колядники йдуть?

 

(Входять колядники і вертепники і колядою «Добрий вечір тобі, пане господарю»)

Колядниця І:      Дзень-дзелень, надходить свято,

                              Заливаються дзвінки.

                              На подвір’я в Вашу хату

                              Вже прийшли колядники.

 

Колядниця ІІ:     Ангел радісну й приємну

                              Всім новину возвістив,

                              Що у місті Вифлеємі

                              Нам Христос ся народив.

 

Колядниця ІІІ:   Що прийшов Володар світу,

                              Месія, поборник тьми,

                              Вчитель Нового Завіту,

                              Світоч правди між людьми.

 

(Виконується Вертеп )

 

Пастушок І:        Браття, браття, світло є, гляньте, як у вікна б’є!

 

Пастушок ІІ:      Гей, до хати запросім, хай освітить нам цей дім!

Пастушок ІІІ:     Хай освітить, хай зогріє, хай біда в огні зотліє. 

 

Ангел:        Хай цей дім добром панує. Хто тут світла потребує?

 

Козак:        Всі ми, всі ми, всім нам гірко.

                    Засвіти нам, ясна зірко,

                    І подай нам добру раду

                    Тій біді на смерть-загладу.

 

Ангел:        Посланець Божий, вам навпроти

                    Я вийшов, щоб дорогу показати…

                    Не зводьтеся на бездоріжжя пишні,

                    Минайте зло і полишайте скруту.

                    І хай зміцнить вас добра воля Духа –

                    Ідіть, не озираючись. Бо Ірод

                    Розставив варту на шляхах-дорогах.

                    Та марно! Стежку, що веде до Бога,

                    Знаходять ті, що мають щиру віру.

 

Пастушок І:        Добре сталось, слава Богу, тож збираймося в дорогу!

 

Пастушок ІІ:      Але заки вийдем з хати, треба щастя побажати!

 

Пастушок ІІІ:     Дім добром обдарувати!

 

Жид:                    Я віншую вам як жид: най вам гроші ся держит,

                              Най вам дітки ся ведут, най яйце знесе когут.

                              Най дає вам молоко і корова, і бико.

                              А за тую коляду дайте щось, бо я вже йду.

                              Не давайте копійки, бо діряві кишеньки.

                              Будьте люди гонорові: дайте гроші паперові.

 

Козак:        Щедрий вечір нині господарю і господині,

                    І старому, і малому, всьому людові земному.

                    Дай вам, Боже, в цій господі жити в радості і згоді.

                    Щоб родилося на ниві, діти щоб росли щасливі.

                    Щоб синочок – місяць ясний, а що дочка – зірка красна.

 

Колядниця І:      Буде хай різдвяна хата світла, щедра і багата.

                              Пахне сіном хай в оборі, всяке збіжжя – у коморі.

 

Колядниця ІІ:     Хай минає хату злоба. Водиться нехай худоба.

                              Щоб весело святкувалось, куті з медом скушувалось

                              У віншівках, у дотепах, з колядою, із вертепом.

                              Щоб добро жило в родині і на славній Україні.

 

Колядниця ІІІ:   Ми рожденного Бога  на Вкраїну просим:

                              Нехай наші українці своє ім’я носять.

                              Нехай носять і бережуть по цілому світу.

                              Нехай славлять Україну від віку до віку.

Усі разом:           Христос ся рождає!

 

Ведуча:      Затишку – Вашій оселі,

                    Достатку – на вашім столі.

                    Всі будьте здорові, веселі

                    У кожному місті й селі.

                    Хай гостями повниться хата,

                    Де пахнуть хліби запашні.

                    Хай діти дарують Вам радість

                    І спокій буде на душі.

                    Хай змовкнуть всі «гради» і «смерчі»,

                    Хай мир запанує над краєм.

                    Щоб день був спокійний і вечір,

                    І щебет  пташиний над гаєм…

                    Радійте, співайте всі дружно

                    Колядки святі голосні.

                    Творець хай з небес посилає

                    Для Вас усі блага земні…

                    Сонце правди, зоря миру

                    Над світом засяє,

                    А у Ваших вільних душах – 

                    Христос ся рождає!

(Співають коляду «Нова радість стала». Після закінчення віншувань господарі пригощають вертепників, колядників та гостей пампухами.

         

 

Любові  пам’ять незабутня. Жінки у житті  Тараса Шевченка

 (Літературна вітальня)

(Актовий зал прикрашений цитатами-висловами про Кобзаря, на столі порожня ваза для квітів, підсвічник, “Кобзар”, аркуш паперу і перо з каламарем.)

Модератор:  Вогненним словом правди розтривоженим

На клапті розривав полуду мли.

І мертвим, і живим, і ненародженим

Його послання писані були.

Сльозами й сміхом, гнівом і молитвами

Назовні виривалася душа.

Квітками і хрестами перевитими

Рядками непокірного вірша.

До краю Україна доборолося,

Кругом народ замучений мовчав.

А він уже про волю юним голосом

У бур’яні ховаючись, співав.

Собі на лихо перестав ховатися -

Дарунок Прометея підійняв;

Всього припало: мучитись, каратися,

І страху він, і розпачу зазнав.

За рай, сердешний, за любов молився він,

Гніздо родинне в хаті над Дніпром.

Та громадянська світлоносна місія

Вела його самотності шляхом.

А ми з тобою, дорогий сучаснику,

Чи в України образі яснім

Сповна оцінюємо нині частку ту,

Що витворена, виплекана ним?

Він трепетної мови материнської

Непереможну силу осягнув

І ключ літератури української

Бурхливою рікою обернув.

Нехай же допоможе відродитися

Вкраїні його спадок, заповіт,

У світову родину вільно влитися

І множити культури пишний цвіт.

Колишня її слава повертається,

Спадає з вуст печатка та з очей.

Хоч, певно, ще сердешна настраждається

Від ворогів та від лихих дітей.

Та ми краплини-сльози повертаємо,

Принісши вірність їй до вівтаря.,

І словом тихим і незлим згадаємо

Її пророка-сина Кобзаря.

 

Ведуч. І:          Крізь порожнечу сірих днів

Неначе з зашморгом на долі.

Ти білим янголом летів

У височінь - назустріч волі.

І крізь тенета болю й сліз,

Ти, наче промінь, пробивався.

І Україну в серці ніс.

І українцем називався.

Ти переніс через роки

Свої глибокі одкровення -

Життя стускнілі сторінки,

Що не знайшли благословення.

 

(звучить лірична мелодія)

Ведуч. ІІ:             У тому, кого і як кохає велика людина, розкривається історія цілого покоління, атмосфера часу. У митців це один із ключів до розкриття таємниць їхньої творчості.

Мало кому в коханні так не щастило, як Тарасові Шевченку. Маючи унікальні таланти, гострий розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність, він, здавалось би, був приречений на успіх у жінок. Натура творча і вразлива, Кобзар часто закохувався. І в нього закохувались. Та особисте життя великого українця так і не склалося. Не судилося Тарасові Шевченку продовжити свій родовід у наступних поколіннях.

Ведуч. І:              Шевченко кохав палко і не заради натхнення, а шукаючи в коханні жіночий ідеал, суголосний із народним ідеалом жінки, коханої, дружини, прагнучи виходу з самотності особистої і суспільної. Історії кохання Шевченка і його любовна лірика допоможуть нам глибше розкрити сутність Поета.

Учень І:     Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до сусідської дівчини Оксани Коваленко.

(Інсценізація уривка з твору О.Іваненко “Тарасові шляхи”)

Тарас:            Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога...  (спирається на палицю)

Як прийде Оксана, скажу: ти моя зіронька.

(з'являється дівчина зі стрічкою на голові і в косі )

Тарас:          Ось іди, Оксаночко, сюди, щось тобі скажу.

Оксана:       Ну, що?     

Тарас:          Та йди ближче.

Оксана:       Та я й звідси почую.

Тарас:          Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.

Оксана:       А чого? Не помирили7

Тарас:          Ні. Не те: буду там учитися на маляра.

Оксана:       О, так уже годі на кобзаря - підеш на маляра?

Тарас:          Років за два буду маляром!

Оксана:       А що це таке - маляр?

Тарас:          Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів - дерево, схотів - хату,            а схотів - козака.

Оксана:       Ти бач! Он воно що!

Тарас:          Зароблю грошей - поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю

лілеями або барвінками, а на дверях...ах! Козака змалюю на стіні! (Пауза)

Тебе змалюю та й дивитимусь на тебе.

Оксана:       (підходить ближче)  Таке  вигадаєш. Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка

не біла.

Тарас:          А ти знаєш оту пісню “Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя”?

Оксана:       (тихенько)  Ну, то й що?

Тарас:          Зіронька – то це ти!

Оксана:       Як це? Прирівняв! Чим же я до неї подібна?

Тарас:          Гарна ти! Немає кращої за тебе!

Оксана:       На всю Кирилівку?

Тарас:          І на всю Кирилівку. І на весь білий світ!

 

(взявшись за руки, діти виходять)

 

Учень 1:        Ми вкупочці колись росли

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружать нас. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали.

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди. Принесло

На старість ледве і додому.

Веселеє колись село

Чомусь тепер мені, старому,

Здавалось темним і німим.

Таким, як я тепер, старим.

...”Чи жива ота Оксаночка?” - питаю

У брата тихо я. - “Яка?” -

“Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?”

“ Я не журюсь. Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того? З байстрям вернулась,

Острижена...”

(ставить першу квітку у вазу на столі)

Юна Беатріче поезії Кобзаря була занапащена москалями і стала покриткою. Історія знеславлення Оксани, скупі братові слова про нещасну дівчину лягли згодом в основу “Капітанші”, “Наймички”, “Сліпої”, “Катерини”, пройшли через поеми і повісті Шевченка.

Учень 2: Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає,

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає -

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся, навіки засну.

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх:”Нехай спочиває,

Тільки його й долі, що рано заснув”.

Чи правда. Оксано? Чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво - твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась...

 

Ведуч. І:    Схожою на Оксану Коваленко (старша, лагідна, опікувалася сиротою) була польська швачка Гусиковська, теж “чорнобрива” - друге юнацьке кохання Шевченка, овіяне чарівністю чужого великого міста Вільно, чужого народу й чужої мови. Вона навчила Тараса, який був дворовим козачком пана Енгельгардта, польської мови, по-сестринськи жаліла його, першою допомогла юнакові гостро відчути різницю між долями хоч і бідної, але вільної людини - і кріпака.

Ведуч. ІІ:   Студентом Академії художеств у Петербурзі Шевченко переживає третє своє захоплення - натурницею, яку він вивів під іменем Паші в повісті “Художник”. П'ятнадцятилітньою зайшла у академічну мансарду ця дівчина, а тридцятирічною знову відвідала ту саму майстерню тепер уже немолодого хворого Шевченка в 1859 році.

(ставлять ще дві квітки до вази на столі)

Ведуч. І:    Навчаючись в академії, вже прославленим автором “Кобзаря” і відомим портретистом, їде Шевченко в 1843 році в рідну Україну. І саме в ці роки - 1843-1847 - переживає він справжнє своє, єдине велике кохання... До цього він зовсім не думав про шлюб. А після, як реакція на безнадійність, з'являється в поета те характерне для нього і вже незмінне упродовж усього життя бажання мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток. Це бажання невдовзі переростає в гостру душевну потребу.

Ганна Закревська:      Перебуваючи в селі Мойсівці на банкеті у Волховської, познайомилася з Шевченком. Мій чоловік, Платон Закревський, - поміщик, один із власників села Березова Рудка на Полтавщині. Неодноразово запрошував до нашого маєтку Тараса Григоровича, щоб написав портрети. Наші зустрічі переросли у кохання.

Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. На жодному іншому з портретів, зроблених Шевченком, стилізованих за модою того часу, немає таких очей, немає такого трагічного, душевного життя очей, слізно-ніжного, промовистого погляду, як на цьому портреті.

Також останнє свідчення, найвирішальніше – вірші Шевченка. Він не любив друкувати на віршах посвят жінкам... Лише на засланні поет став відвертішим у віршах, пише про своє кохання, про те, що “снилось-говорилось...”. Вірш “Якби зустрілися ми знову”, всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під двома літерами - Г.З., отож, Ганні Закревській. 

Цілу низку віршів присвятив мені палкий поет. Та чи могла я зраджувати свого Платона?..                   (поволі виходить)

Учень 3:    Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Ніякого. І не впізнала б.

А може б, потім нагадала.

Сказавши: снилося дурній.

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлись.

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

(ставить у вазу четверту квітку)

Ведуч. І:    Маєток князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського, старшого брата декабриста Сергія Волконського, в минулому віцекороля Саксонії, генерал-губернатора, а нині дворянина-поміщика, який був у царській немилості і вважався опозиціонером, знаний в усій Полтавській губернії. Саме сюди, в Яготин, і привіз молодого Шевченка Капніст. Родина князя складалася зі старої княгині, онуки останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського, сина Василя з дружиною і незаміжньої дочки Варвари.

Ведуч. ІІ:   Варвара Миколаївна, енергійна, худа, тоненька, з великими живими виразними очима жінка, на кілька літ старша за Тараса, легко захоплювалась, спалахувала, мов порох. Була добра, дотепна, мила і люб'язна, допомагала бідним, роздавала їм, що в неї було, і викликала співчуття до всіх, хто до неї звертався по допомогу і пораду.

Варвара Рєпніна: Я зі шляхетного роду українських вельмож. Моя мама доводилася онукою самому гетьману Кирилу Розумовському. Усі мене називають доброю та щирою.

У жовтні 1843 року сталась надзвичайна для мене подія - до Яготина завітав Тарас Шевченко. Зачарована ним, я відчула, що це обранець мого серця. Коли б я бачила з його боку любов, то, може, відповіла б йому пристрастю, бо його не можна не любити.                             (сідає за стіл і пише пером лист)

Ведуч. І:    Молитви і притлумлені пристрасті, широкий світогляд, моральна вимогливість до себе та інших, прекрасна і добра душа, овіяна серпанком великої поезії – такою була нова знайома Шевченка, яку він зустрів у Яготині і яка одразу ж палко покохала поета.

Ось рядки з листа княжни Рєпніної до Шарля Ейнара.

Варвара Рєпніна: (читає з листа) Шевченко здався мені простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною. Раз увечері він пропонує прочитати нам свою поему “Слепая”. О коли б я могла передати вам усе, що я пережила під час цього читання! Моє обличчя було все мокре від сліз і це було щастям... Яка м'яка, чаруюча манера читати! Це була захоплююча музика... Шевченко зайняв місце у моєму серці.

(відкладає лист на стіл і говорить до глядачів)

Я написала повість свого життя і віддала Тарасові подивитись. Поміж сторінками виразно читалось освідчення у коханні. Я бачила, що вразила його, але не вдячності я чекала, а чогось більшого.

(сумно схиляє голову і виходить)

Ведуч. ІІ:   В останні дні перед від'їздом Шевченка немов підмінили. До Варвари Миколаївни почав ставитися сердечно, по-братськи ніжно. Коли ж настала година від'їзду, княжна зі сльозами кинулась йому на шию, перехрестила, і він вийшов з кімнати. Так розійшлися долі дворянки і поета, колишнього кріпака... З великої туги і розпуки Варвара Рєпніна захворіла. Її аристократична родина виключила можливість шлюбу колишнього кріпака зі спадкоємицею роду Рєпніних-Волконських. У подальшому княгиня так і не вийшла заміж. А відраду для себе знайшла у релігії.

(ставить п'яту квітку у вазу на столі)

Надія Тарновська:                (з “Кобзарем” і трояндою в руках)

А мене звати Надія Тарновська. Познайомилися ми з Тарасом Григоровичем у селі Качанівка через мого брата-поміщика. Багато віршів і малюнків своїх подарував Шевченко, називав кумою, бо 1849-го року у селі Потік на Київщині ми разом хрестили дитину в дяка.

Маю ще один, дорогий для мене подарунок - збірочку “Кобзар” з дарчим написом: “Моїй любій єдиній кумасі Надежді Василівні Тарновській - кум Тарас Шевченко”. Відчувала, що подобалася поетові, але ... не судилося.

(ставить шосту квітку у вазу і виходить)

Ведуч. І:    Під час перебування в рідному селі 1843-го року сподобалася поетові донька отця Григорія Кошиця - Феодосія. Ще дитиною Тарас у панотця наймитував. Коли 26 вересня 1845 року Шевченко приїхав до Кирилівки на храм, то симпатії до молоденької доньки місцевого священника поглибилися, і він до неї посватався. Батьки не захотіли віддати доньку за свого колишнього наймита, хоча поет їй подобався. Бідна дівчина так важко переживала своє нещастя, що згодом збожеволіла.

(ставить сьому квітку у вазу)

Ведуч. ІІ:  У часи солдатчини, взимку 1854-55 років поетові знову зблиснуло кохання – і обірвалося. В Новопетрівську фортецю приїхав новий комендант Іраклій Усков з дружиною та дітьми. Перше, що зігріло Шевченкові душу, були діти. Поет щиро полюбив їх.

Учень 4:    І досі сниться: під горою,

Між вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя,

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить.

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: “Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?”.

І нищечком старий читає,

Перехрестившись, “Отче наш”.

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне… День погас, –

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов одпочивати.

 

Ведуч. І:    Захоплення дітьми переросло у почуття до матері. Агата Ускова довго здавалася поетові вищою досконалістю. Дружина коменданта була не молода й не така вже красуня, але приваблива і жіночна. “Ця найпрекрасніша жінка для мене – справжня благодать Божа, – писав Шевченко друзям. – Я покохав її високою чистою любов'ю”.  Поет майже щодня обідав в Ускових, і єдиною його розвагою були часті прогулянки з Агатою за фортом.

Агата Ускова:    Обличчя доброзичливе, рухи повільні, голос приємний. Говорив гарно, плавно, особливо добре читав уголос. У товаристві тримався скромно. Карт не любив. Жіночого товариства не шукав.

Кожна команда в казармі мала свій город, де сіяли огірки і редьку. В саду для мене був поставлений літній будиночок, а трохи далі поставили шатро, в якому Шевченко міг працювати, там же була зроблена і землянка, в якій він ховав свої малюнки.

            Шевченко був у нас, як у рідній сім'ї, всі його дуже любили. Надя тоді була ще в пелюшках. Бувало, візьме її на руки, сміється до неї ясною посмішкою. А Наталі біля нього всім серцем. Співала йому. Вона була улюбленицею Шевченка. Він вчив її українських пісень. Ввечері, поклавши дітей спати, ми з ним виходили в сад... Тарас Григорович любив природу, пісні. А коли він де-небудь чув українські пісні, то плакав. А як він любив квіти! Прості польові ромашки, маки, дзвіночки...

(виходить)

Ведуч. ІІ:   Глузування оточуючих з приводу спільних прогулянок зробило своє. Хтось пустив брудну плітку. Хтось комусь щось сказав. Дійшло до Ускової. І вона замість прогулянок стала сидіти вдома і невтомно грати з гостями у преферанс. Повітряний замок, побудований поетом, розвалився. Чарівність, що йому примріялась, незвичайність цієї жінки, щастя від зустрічей з нею - усе відразу зникло. Тверезий розум Тараса Шевченка, одурений почуттям, побачив Ускову такою, якою вона була насправді - звичайна манірна провінційна дама з міщанськими інтересами. Платонічний роман розвіявся.

(ставить у вазу восьму квітку)

Ведуч. І:    Звільнення із заслання знову пробуджує в Шевченка прагнення мати сім'ю. Він постарів, хворий, змучений. Вигляд аж ніяк не парубоцький: кожух, чоботи, сорочка. А проте, застрявши по дорозі до Петербурга в Нижньому Нвгороді на п'ять місяців, він закохується в молоденьку актрису Катерину Піунову й освідчується їй, незважаючи на 28 років різниці між ними.

Катерина Піунова: Це було в 1857 році. На одному зі спектаклів, у якому я грала, в антракті наш антрепренер прийшов з якимось незнайомцем. Цей незнайомець виявився великим українським поетом Тарасом Григоровичем Шевченком. Я, як і інші актори, була представлена йому. Він усміхнувся і сказав: “А вами я завжди милуюсь, коли бачу вас на сцені”. Під гримом я почервоніла до вух. Ми всі знали, що Тарас Григорович живе у Новгороді, знали про його повернення із заслання, але познайомитись і поговорити з ним ніхто з нас і не мріяв. Прийшовши додому, я довго думала про нього.

Тарас Григорович особливо любив моїх молодших сестер і братів. Вони його, бувало, обліплять і забавляються. Шевченко разом із відомим актором Щепкіним навчали мене української мови.

Одного разу Тарас Григорович заявив, що йому потрібно сказати щось важливе. Він попросив покликати моїх батьків, і коли всі зібрались, сказав: “Слухайте, батьку і мати, і ти, Катрусю, слухай. Ви давно мене знаєте, бачите: ось я який є - такий і буду. У вас товар, а я купець - віддайте за мене Катрусю.”

Я вся горіла, думки мої плутались. Як впіймане звірятко, я дивилась то на Тараса Григоровича, то на своїх батьків і не знала, що мені робити. Мені хотілося кинутись до нього, обняти його дорогу, геніальну голову, але ... грізні очі моєї матері показували мені на двері. І я кинулася з кімнати.       (виходить)

Ведуч. ІІ:   Шевченку не відмовили прямо. Але його більше не запрошували в дім, і сама дівчина уникала його. Поведінка Піунової та її батьків була така нетактовна, що навіть довірливий і закоханий Шевченко починає прозрівати. Поет виїжджає до Петербурга. Наступної весни йому приходить відмова.

Учень 5:    Якби з ким сісти хліба зїсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

(ставить у вазу дев'яту квітку)

Ведуч. І:    Несподівано для всіх Шевченко захотів одружитися із Харитиною Довгополенко, гарненькою дівчиною-кріпачкою, що була служницею у його троюрідного брата Варфоломія. Від вересня 1859 до кінця червня 1860 року поет довідувався у листах, чи вона піде за нього, просив її намовляти. Брат відмовчувався, а згодом відповів, що Харитя стала грубіянкою, завела роман із писарем. Таким чином поета хотіли переконати у необачності такого шлюбу. “Шкода, а мені луччої жінки не треба,” - сумовито погодився немолодий уже поет.

(ставить у вазу десяту квітку)

Ведуч. ІІ:   В останні роки життя Шевченка охопила туга за родинним теплом, жіночою ласкою та опікою. “Оженіть, будьте ласкаві, - писав він своїм друзям в Україну.- А то так і пропаду бурлакою на чужині.” Поет мріяв про влаштування власного родинного гніздечка над Дніпром та господиню - друга в хаті, близьку і віддану дружину.

Ведуч. І:    Усе сильніше Тараса Григоровича захоплює бажання одружитися. “Чи сяк, чи так, в я повинен одружитися, а то проклята нудьга скине мене зі світа.” Сум і відчай минають, з'являється надія поєднати долю зі своєю, з кріпачкою-українкою. Він зустрічає в домі поміщиць Карташевських дівчину-кріпачку Ликеру Полусмакову і знову довірливо закохується.

Учень 5:    Моя ти любо! Усміхнись

І вольную, святую душу

І руку вольную, мій друже,

Подай мені! То перейти

І Він поможе нам калюжу.

Поможе й лихо донести.

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.

 

Ликера Полусмакова:                    Коли Тарас Григорович посватався до мене, покоївки-кріпачки Ликери Полусмак (а я на той час служила в Петербурзі в українських поміщиків)), його друзі були шоковані. Такий нерівний шлюб засуджували всі, та поет лишався невмолимим.

Найзаповітнішою мрією моєю було визволитися від кріпосного рабства, і вона здійснилася, бо наречений мій прагнув усією душею зробити мене вільною. Поет найняв для мене вчителя, щоб я стала письменною. І коли вже наближалося весілля, настала розв'язка...   (відвернувшись від глядачів, виходить)

Ведуч. І:    Несподівано прийшовши додому, Шевченко застав наречену в обіймах учителя. Розрив цих стосунків загострив хворобу поета. Біль у грудях, на який він все частіше скаржився, поєднався з сильним душевним болем від зради. “Я, з своєю молодою не побравшись, розійшовся. Що мені на світі робити? Я одурію на чужині та на самоті,” - писав він у жовтні 1860 року до Варфоломія Шевченка. Після цього поет відчув, що остаточно гине його мрія створити на схилі віку свій “затишок”, свою сім'ю. Нестерпна гнітюча самотність переслідувала його. І так до кінця життя.

(ставить у вазу одинадцяту квітку)

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті.

Нема з ким тихо розмовлять,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема!

 

Ведуч. ІІ:   І все ж багато років потому вже старою жінкою Ликера приїхала з Петербурга до Канева. Мабуть, щоб замолити гріхи юності, вона до кінця свого життя доглядала за могилою Шевченка і була похована біля Тарасової гори. Єдине, що лишилось від неї на згадку людям, - столітній рушник, майже чотириметровий, із домотканого полотна, рясно покритий розкішним квітковим орнаментом, з вишитою посередині першою літерою її імені. Над нею - круглий віночок, а збоку - півні. Це здається символічним, адже за переказами відомо, як Тарас Григорович хотів мати на весіллі саме рушник з півнями.

Ведуч. І:    Прагнення простого людського щастя виявилося у Тараса Григоровича таким жагучим, що навіть в останній строфі останньої вміщеної у “Кобзарі” поезії під назвою “Чи не покинуть нам, небого...”, за кілька днів до того, як відійти у вічність, він пише:

...над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю - предвічному гаю

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насаджу.

Скільки в цих рядках туги від усвідомлення того, що доля так жорстоко обділила його сімейним щастям.

У музеї поета в Каневі на Чернечій горі багато унікальних експонатів, але особливо вражає відвідувачів звичайний аркушик паперу, на якому рукою Шевченка накреслено план хатини, що мала складатися з двох невеличких кімнат. Та й цьому скромному задумові не судилося здійснитися. Жорстока доля у геніїв.

Ведуч. ІІ:     Одинадцять прекрасних квіток було у житті Тараса Григоровича, та, на жаль, вони всі зів'яли, так і не подарувавши поетові великого щастя.

Ми заглянули в душу поета лише на деяку мить і побачили там Людину. Людину, яка вміла не лише малювати і писати вірші, а й вміла любити.

В описі майна Тараса Шевченка, зробленому поліцейським у кімнаті при Академії мистецтв, де жив після заслання і помер поет, зафіксовано, зокрема, таке: “...два кольца обручальных золотые”.

Учениця:  Дві золоті обручки, два сяйва золотих,

Дві непоєднані далекі долі.

Сяйнули холодом в руках чужих,

Як смерть сказала: - Мучитись доволі!

Поет і смерть в труні на самоті

Мовчать сумирно, злившись воєдино.

Жандарм обмацує обручки золоті

І з жахом згадує, що він - людина.

Малюнки, аркуші, суконний кобеняк

Обмацані і вже у протоколі.

Жандарм долає професійний переляк

І жмуриться, бо злато очі коле.

Солом'яний мужицький капелюх

І сорочки потерті полотняні.

Шал обшуку в жандармові не вщух. -

В папери втупив очі олов'яні.

Крамолу б віднайшов і під багнет!

Нема крамоли. Ліжко. Стіни голі.

В труні мовчить нахмурений поет.

Його майно мовчить у протоколі.

Останній обшук. У папери знов,

Як в полум'я. жандарм встромляє руки.

А дві обручки сяють, як любов,

Присуджена до вічної розлуки.

 

Модератор: Поставить хату і кімнату,

Садок-райочок насадить.

І батьком, і коханим стати

В раю земному мирно жить.

Та мрія залишилась мрією,

До дійсності і не дійшла.

А долю мукою засіяла,

Притулок в серці лиш знайшла.

Та не цвіла любов даремно,

Свої плоди вона дала.

На Україну - бідну, темну -

Красу і світло принесла.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

“Коротке, мов спалах блискавки, життя...”

Доля В.Івасюка

 (Звучить пісня В.Івасюка “Я піду в далекі гори”)

Учениця: Торкнулись пальці клавішів блискучих

Й застигли звуки у повітрі, мов туман …

Полилась музика. Спокійна – та пекуча,

У далечінь, в безкрайній океан.

Полилась, попливла на всіх вітрилах,

Запахла цвітом спілої зорі …

Невже людина чудо це створила,

А, може, спів небесних це створінь?

А, може, танців це чарівні звуки,

Чи вранішня росиця на траві ?

Ні, це чарівні музиканта руки,

Та ніжне серце і душі вогні.

 

Учень:       У просторі плину століть

Часом з’являються постаті,

Якими пишається світ,

Які мов посланці із космосу…

 

Провідник 1:

Життя Володимира Івасюка було коротким, мов спалах блискавки. Він пішов у небуття у весну свого тридцятиліття. А на мистецьких обріях України, та й всюди по світу, де живуть наші співвітчизники, звучать пісні, які залишив після себе Володимир Івасюк.

Запрошую вас пройти стежками дитинства та юності митця, стати свідками зародження, становлення і розвитку музичного таланту, відчути трагізм його долі.

(Перегляд відеофільму “Обличчя української історії. Володимир Івасюк”)

Провідник 2:

Чарівний край Черемоша й Прута…Саме тут, на Буковині, в Кіцмані Чернівецької області 4 березня1949 року народився талановитий композитор Володимир Івасюк. Згодом батько згадував:

Батько:

Уся велич, краса й поезія світу – у цій крихітній істоті, яку я несу, мов найкоштовніший скарб, у нашу хату. Це – мій син. Син вдерся всесильним володарем нам у свідомість і на все горло кричить, що в повісті нашого життя починається нова сюжетна лінія, що ми вже стали справжньою родиною, адже дитячий крик – то цемент, який перетворює родину в моноліт, примушує забувати все дрібне, несуттєве в наших взаєминах, щоб не заважало творити із цього безпорадного крикуна Людину.

Десь у глибині свідомості щось постійно промовляє, що ця земля, небо, ліси, сади, хати, вулиці містечка, обличчя людей, їхні душі повинні стати кращими, бо мій син буде споглядати, линути до них, милуватися ними.

Провідник 1:      

Родина Івасюків – мовби уламок кришталю на брудному тодішньому тлі.
Батько – Михайло Григорович Івасюк, учений, письменник, автор історичних романів з української минувшини, згодом доцент кафедри української літератури Чернівецького університету, вільно володів шістьма мовами.
Мати – Софія Іванівна Івасюк. Все життя працювала шкільним педагогом.

 

Провідник 2:

Батьки справили величезний вплив на виховання сина, формування в нього естетичних смаків. Коли Володі виповнилося чотири роки, вони подарували йому мандоліну, а він випросив ще й скрипку.  Займатися  музикою в Кіцмані було неможливо аж поки Михайло Григорович не зібрав 110 підписів батьків кіцманських дітей із проханням відкрити в містечку дитячу музичну школу. Одними з перших її учнів стали Галя і Володя Івасюк.

Коли Володя був маленьким, батько написав для нього вірш-колискову.

 

Батько:      Ти спи, любий сину, в щасливому сні,

Довкола нас тиша і місяць в вікні.

Торкається шибок лиш сяєво зір,

Шумить десь далеко смарагдовий бір.

Й від озера лине поклін комиша…

Тебе покриває мій зір і душа.

Хай ніч, любий сину, снує срібний шовк.

Ти спи — на сторожі безмежна любов.

 

Провідник 2:

Мине небагато років – і вже люблячий брат Володя Івасюк напише колискову для своєї сестрички Оксаночки.

 

Провідник 1:

Дивовижно – але факт: великі таланти народжуються й виростають, як правило, у місцині, де раніше вже народжувалися світочі. І це, мабуть, закономірно: талант проростає в освяченому Богом місці. Хата Івасюків у Кіцмані була збудована на тому місці, де колись жила родина Воробкевичів (поета, композитора і класика української музики Сидора Воробкевича). Місцина, муза і доля Воробкевичів, немов осяяння, наснажувала хлопчика. П'ятирічним він бере до рук скрипку, а вже за два роки його ім'я з'являється в пресі. Відтоді талант став його щастям і його тягарем...

 

Учениця:

Талант мов джерельна водиця,

Мов птаха, тріпоче у серці,

Його не зламає і криця,

Його не спіймати, не стерти.

Напевно не знали цього

Радянські нудні бюрократи,

І птаху підбили крило,

Не дали у небо злітати.

«Червона рута» лунала над світом,

В домівках, вулицях, і телерадіоефірі,

Не признає чиновник, і не вірить,

Народ признав і полюбив, повірив.

За що, ну чому так все сталося?

Хто ж злочин вчинив проти нього?

У небі пісня дзвінка обірвалась…

Не вберегла Україна генія свого…

 

Уч. :               Ще в той пам'ятний день, як Володя родився,

Люди йому заподіяли лиха -

З халатності лікар щось не додивився,

І розчин кислотний закапав в повіки.

Дитя нерозумне заплющило очі,

І це врятувало малого Володю,

Скотились по личку дві чорні доріжки,

Мов чорнії сльози – провісники долі.

 

Уч.:                Провісники долі або Божий знак,

Що лиха зазнає в житті цей юнак.

Хтось не сприймав його творчість уперто,

А хтось заздрив славі його – в житті, і посмертній.

Хтось просто байдуже пройшов стороною.

Хтось знав – та боявся КДБ з Москвою.

 

Учень:      

І дійсно так – одні не сприймали його творчість, другі заздрили його славі, третіх сердила його незалежність у судженнях та поведінці, а багатьох сучасників його просто обурював той глибоко національний дух, притаманний його пісням, дух, який пробуджував українство від заколисуючих дифірамбів, офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність – «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. А талант був неповторним.

 

Провідник 1:

«Буковинка» – саме так назвав дев”ятикласник Володя Івасюк свій перший гурт. 1964 року в Україні народжується перший вокально-інструментальний ансамбль. І не у великому місті, а в Кіцмані на Буковині. І вже незабаром – концерт в Києві, який зняли на плівку і показали по Центральному (Московському !) телебаченню.

Провідник 2:

Джерелом натхнення для Володимира Івасюка завжди була незбагненна краса рідної природи та народна музична творчість. За спогадами батька, Володимир якось сказав про народну музику: “…Кожна пісня – це перлина. Я не розумію, як можна вважати себе музикантом або просто культурною людиною і не знати українського фольклору. Мрію стати композитором, тому визбирую все прекрасне, створене народом, щоб мати в душі якусь основу для своїх творів. Без народного грунту я – ніщо. Для мене український фольклор – підручник, написаний геніальним автором.”

 

Провідник 1:

Володимир працює, уперто й наполегливо. І хоч на бажання батьків вступив у медичний інститут, юнак все більше захоплюється музикою, заглиблюється в компонування пісень. До слова, в музиці це не єдиний випадок: Бородін жив музикою і хімією, Аркас – музикою й історією України.

Влітку 1972 р. Володимиру запропонували перевестися до Львівського медичного інституту, що давало йому змогу вступити до Львівської консерваторії ім. М.Лисенка. Він з радістю пристає на цю пропозицію. Вже через рік закінчує медінститут, вступає до аспірантури й одночасно його зараховують до консерваторії на композиторське відділення. І пише пісні, які підхоплює увесь світ. – їх виконували польські, чеські, грузинські, японські ансамблі. Стало зрозуміло: народилася новітня українська естрада європейського рівня.

Провідник 2:

Одразу ж пісні молодого композитора стали відкриттям, сенсацією, явищем. Це була пісня не позичена, а ніби самим народом написана, яка, без перебільшення, можна сказати, стала чи не найвищим проявом української естради, що тільки-но, зрештою, почала зароджуватись.

 

Учень:                 Пісні Володі – це скарбниця України,

Такої популярності ніхто не знав.

Цей водограй співав через вогонь і стіни,

Про матір, квіти, про любов співав …

(Звучить пісня “Балада про мальви”)

Провідник 1:

Справжнім святом Івасюкової музики стали 1971 і 1972 роки, коли його пісні «Червона рута» і «Водограй» (два роки підряд ! – такого успіху не досягав жоден український не лише самодіяльний, але й професійний композитор) у виконанні ансамблю “Смерічка” стали переможцями Всесоюзного телеконкурсу «Алло, ми шукаємо таланти!».

Ці пісні називають символом української естради. Навіть більше, вони стали національним символом, як калина і тополя, як Дніпро й Карпати, і, безперечно є символом душі автора.

(Пісня «Червона рута» )

Учениця:                       Червону руту не шукайте,
                                  і ніжних пелюсток-вогнів.
                                  В лісах даремно не блукайте,-
                                  ніхто цю квітку не зустрів.                                                                                      Це символ мрійника-поета,
                                  вогонь душі, вогонь митця,
                                  Що враз згорів, немов комета…
                                  (Коротке зоряне життя!)                                                                                 Червону руту не шукайте,
                                  бо Вам забракне вечорів.                                                                                Навік ім’я запам’ятайте
                                  того, хто в творчості згорів.

Провідник 2:

Рядки «Червоної рути» Володимир Івасюк написав, узявши за основу старовинну грецьку легенду про міфічну квітку та поєднавши її з гуцульським повір”ям про те, що рута раз на двадцять років зацвітає червоним цвітом і приносить щастя тому, хто її знайде.

Цей твір – піднесене освідчення в коханні, пісня вірності й людської шляхетності.

(Звучить пісня «Водограй»)

Провідник 1:

Задум «Водограю» навіяв Володимиру Косівський водоспад Гук. Ця пісня – вираз нестримного буяння молодості, нев”янучої, жагучої, як справжнє буковинське весілля.

1974 року на фестивалі у польському місті Сопот пісня «Водограй» отримає Гран-прі і стане першою українською піснею, яка прозвучала на міжнародному фестивалі.

Провідник 2:

Івасюк жив у той час, коли все національне – у музиці, літературі, живописі драматургії – душилося комуністично-кагебістською системою. Це, власне, і довів подальший розвиток української естради: вона потрапила в соціальні лещата чиновників від культури. Одне за одним посипалися на голову музикантів вказівки, заборони, розпорядження, що цензурували тексти пісень, викидали з репертуару «підозрілі» твори.

 

Провідник 1:

Володимир Івасюк не поступився цим вимогам чиновників. Тексти його пісень мають історичну і фольклорну основу, притаманний українським народноспівам сюжет. Тож невипадково навколо нього гуртуються такі співаки, як Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук.

 

Учень 1:

Орфеєм синіх гір називав Володимира Івасюка Назарій Яремчук і казав: 
«Коли закінчуються розмови, починається пісня. Володя був її творцем. Я бачив у піснях його душу, вона здається мені блакитноокою. Такою, як сам Володя. Його пісні – душа. А для співака пісня – це крила.»

«Ніби непомітно, але впевнено й дужо сходила його зоря. Шкода лише, що вона була серпневою, короткочасною на життєдайне світло. Однак на небосхилі творчості залишила вона незгасний світ. Зоря ця горіла тільки для людей.»

Учень 2:             

У своїх спогадах «Дума про Вічність» львівський поет Роман Кудлик писав: «Володя був небагатослівним у розмовах, говорив, добре виважуючи кожне слово. Він був інтелігентом у найвищому розумінні цього слова. Ерудиція, тактовність, доброзичливість до співрозмовників, стриманість і аргументованість у дискусіях, – таким його знав не тільки я».

Учениця:  

Софія  Ротару про нього говорила так: 

«Володимир Івасюк був одержимий піснею. Він був глибоко переконаний, що наш світ, створений для того, аби в ньому лунала музика добра, миру, злагоди між людьми. Знав, що без тієї одержимості нічого значущого не звершити в мистецтві. «Крило стає крилом тільки  під час лету» – це був афоризм, який він часто повторював».

(Пісня «Я твоє крило»)

Провідник 1:

За своє коротке життя Івасюк встиг зробити чимало. Його творча спадщина налічує майже понад 100 пісень, камерні твори, симфонічні сюїти, музику до театральних спектаклів…

Залишилось багато його картин, портретів, автопортретів – він займався ще й живописом. А також Володимир майстерно володів кінокамерою.

 

Провідник 2:

Та успіх композитора сприйняли не всі. Як кожна дійсно талановита людина, він мав чимало заздрісників і недоброзичливців, які славу Івасюкових пісень намагалися затьмарити скаргами й доносами.

І коли пісні Івасюка лунали по всьому Радянському Союзу, щодня звучали на радіо і телебаченні, класично вихована музична еліта Львова не поспішала підтримати самородка з Буковини. І це Володя відчував. Його вчитель, улюблений керівник композитор Анатолій Кос-Анатольський відверто ігнорував запрошення на концерт молодого талановитого вихованця.

 

Провідник 1:

За музику до спектаклю за твором Олеся Гончара «Прапороносці» у Москві Івасюк отримав диплом I ступеня і звання лауреата на Всесоюзному конкурсі музики до спектаклів, а в Києві – заздрісні «земляки» викреслили таємно прізвище Івасюка із списку претендентів на Державну премію ім. Т. Шевченка. Це був удар долі, підступний і страшний, який боляче обпік молодого митця.

 

Провідник 2:

Та попри інтриги заздрісників, нові пісні Володимира Івасюка злітають одна за одною з клавіатури інструмента. Це глибоко патріотичні пісні, роздуми про життя і неспокій людини у сучасному суспільстві…У інших йдеться про красу і велич почуття любові.

(Пісня «Два перстені»)

Провідник 1:                

24 квітня 1979 року Володимир Івасюк пішов з дому й не повернувся. Було оголошено розшук, і лише 18 травня у Брюховецькому лісі поблизу Львова на буці знайшли його тіло. Хоча слідство дійшло висновку про самогубство, існувало багато фактів, які суперечили цій офіційній версії. Усі, хто знав Івасюка, ніколи не вірили в його самогубство – не такою він був людиною. До речі, патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав, перебуваючи у Львові, освятив  могилу Володимира Івасюка (чого церква не робить із могилами самовбивць)

Провідник 2:                

Аж у лютому 2015 року прокурор Львівщини Роман Федик заявив про результати розгляду поновленої Генеральною прокуратурою України закритої кримінальної справи про смерть Володимира Івасюка: “Вбитий співробітниками КГБ”.

Батько:     

«На світі сина любого не стало…і вже і він із небом поєднався. Та при житті від розпачу нанизуючи крізь запону сліз рядки», складав елегії…
          І не раз запитував себе: «куди ж сховатись мені в моїй тузі – від згадок. Як птахів на темнім галуззі, й людей, що спитають: де ж син твій чудесний, що в нашому серці розбуджував весни?!…»

Провідник 2:                

Ці рядки з поетичної книжки батька композитора Михайла Івасюка. Він побивався з туги і не знаходив відповідей. Глибокий відчай народжував ці сумні думки:

Батько:

«Що маю робити, як маю пізнати той шлях таємничий до чорної хати?!»
          «Уявляю себе то тінню серед поля від кволої хмарки, то листком пожовклим, що впасти спізнився з осінньої гілки…Та йшов і йшов крізь спогади до сина…а ночами знову прокидався і навмання ступав «твердим камінням спогадів» …Та на вічне «чому» шукав і не знаходив відповіді: «чому це, сину, осліпла і оглухла смерть насунула свій чорний перстень на палець твоєї музичної руки?»

Учениця 1:          Той день, сльозами смутку оповитий

Собі у коси заплела весна.

Стояв народ сумний і зляканий, збентежений,

А в їх серцях ще свіжа рана, борозна…

Його мелодії – це ніби промінь світла

Це ніби крик душі, палкий вогонь.

І кожна пісня, мов маля тендітне,

Черпає силу духу і тепло долонь.

 

Учениця 2:          О, люди, люди! Може, досить вже терпіння?

Трагічна смерть Володі кличе до спокути.

Одна надія – на людське сумління,

Не маємо ми права, щоб забути

Поета, Композитора, Митця!

Пошли нам, Боже, віри, мудрості і сили

Дізнатись гірку правду до кінця

І дати його пісні другі крила.

 

Провідник 1:

Ховали Володю 22 травня. Дубову труну, яку прибрали калиною і рушниками, хлопці несли на раменах. Це була небачена на ті часи процесія, –  непокора  владі, режиму.

Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його земний шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер.

Провідник 2:

Не соромився сліз Назарій Яремчук, з Волині примчав Василь Зінкевич, з Києва прибув Юрій Рибчинський. І коли біля ями поставили труну, всі чекали якусь мить: хто вийде  наперед і скаже перше слово.

Той перший крок зробив і перше слово мовив Ростислав Братунь, що коштувало йому посади голови Львівської організації спілки письменників.

Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому. Повертаючись до спогадів про сина, Михайло Івасюк вірував:

Батько:               

«...твої благословенні тридцять років не стануть жовтим листям, що люди спалюють увосени…»

Провідник 1:

У день поховання на Личаківському кладовищі жодна газета Львова жодним рядком не згадала улюбленця молоді, навіть “Літературна Україна”  надрукувала співчуття батькам загиблого лише через кілька днів після похорону. Одразу ж по цьому було заборонено випускати в ефір “Червону руту” та інші пісні Івасюка, навіть згадувати ім’я автора. Так тривало кілька років. Могилу тричі підпалювали, а пам'ятник чекав 10 років дозволу на встановлення. Навколо імені митця визрівав ореол мученика, а його смерть обростала легендами та плітками, в яких загадково перепліталися правда й вигадка…

Учениця:            То не день затьмився, то не сон приснився,
                              Не міраж явився, не здалось мені!
                              Журавель у небі від ключа відбився,
                              Повернув у вирій – навесні.

Повернув у вирій, крильми розгортає
          Зорі дзвінкохорі в темних небесах
          Хоч ніхто не бачив, але кожен знає,
          Де проліг його прощальний шлях.

А за ним у тузі без упину линуть
          Всі його балади, всі його пісні – 
          Про Червону руту, про синів, що гинуть
          на війні та в маминому сні.

І цвітуть по ньому лози над водою,
          І цвіте по ньому жито на землі,
          Та погодься, пісне, - жаль, коли з весною
          У вирій відлітають журавлі.

Провідник 1:      

Володимир Івасюк прожив лише тридцять років. Але ті роки були напрочуд змістовні, осяяні мрією про добро і красу на землі.

У другій половині 80-х років у пресі почали публікуватися статті про Володимира Івасюка, з’явилася ідея присвяченого пам’яті композитора фестивалю “Червона рута”, який уперше було проведено 1989 року. З 1993 р. щорічно проводився Конкурс молодих виконавців української естрадної пісні  ім. Володимира Івасюка. Того ж року засновано мистецький Фонд його імені на чолі з композитором і співаком Миколою Мозговим. Учасники цих фестивалів збирали кошти на спорудження в Чернівцях пам’ятника митцю. У жовтні 1995 року в Чернівцях відкритий музей Володимира Івасюка, в будинку, де жив і творив композитор.

Провідник 2:

Львів’яни також бережуть пам’ять про лицаря української пісні. Вікна квартири, в якій він мешкав, виходять на вулицю Володимира Івасюка. На самому будинку і на приміщенні Клубу творчої молоді, заснованого ним, – меморіальні дошки. 1990 р. споруджено пам’ятник.

У грудні 1992 р. у Києві відбулася прем’єра фільму “Володимир Івасюк” (один з авторів  сценарію –  Михайло Івасюк). 1994 р. Володимиру Івасюку було-таки присуджено Шевченківську премію (посмертно).

Провідник 2:

У житті він мав щастя від творчості і від того, що зла нікому не чинив, нікому не заздрив і невтомно працював для своєї доби і рідного народу.  Ну, а пісня? Його пісня  Є І БУДЕ ПОМІЖ НАС

( «Пісня буде поміж нас»)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Іван Керницький -поет з Божої ласки.

Заочне знайомство з талановитим земляком, який змушений був стати емігрантом

Вчитель:                 

Він був викинений із нашої культури і приречений на довгі роки забуття. Василь Стефаник вважав, що таких письменників, як він, трапляється один на сто, а Микола Голубець, автор передмови до його першої книжки, стверджував, що таких письменників потрібно шукати вдень зі свічкою, як колись Діоген шукав удень зі свічкою людину. Вмів торкнутись найпотаємніших струн людського серця і мав гіркий усміх. Був справжнім поетом з Божої ласки. Про нього,  Івана Керницького, і поведемо сьогодні мову.

Ведуч. 1:

Появився на світ Іван Керницький у селі Суходолі неподалік Бібрки.

Краєвиди Суходолу

 

Про місце свого народження згадував із гумором. «З тим Суходолом, – писав він, – я мав потім тяжку неприємність у народній школі, бо коли, наприклад, учителька питала мене: «Де ти, Івасю, народився?», я відповідав: «У Суходолі, прошу пані», то мої шкільні колеги показували на мене пальцем і глумились з мене: «О, о, дивись, це той, що народився в стодолі…». Власне у Суходолі, Божою волею, Іван Керницький побачив світ 12 серпня 1913 р.,  за рік до початку Першої світової війни.

Фото свідоцтва про народження

 

Ведуч. 2:

Дід Івана Керницького по матері, Дмитро Похмурський, був лісником і працював у пана в суходільському лісі. В тому ж селі тримав крамницю Стефан Керницький, що походив із села Підмонастир, теж тодішнього Бібрецького повіту, з багатодітної сім’ї, а тому сам мусив заробляти на шматок хліба. В той час почав ширитись в Галичині кооперативний рух, і Стефан Керницький вирішив зайнятись торгівлею. З цією метою він винайняв у сусідньому селі Суходолі хату, в якій організував торгівлю (жив у другій половині). Там Стефан Керницький і познайомився з дочкою лісника Похмурського, яка приходила час від часу до батька з Водник, де проживала родина Похмурських. У Суходолі вони й вирішили пов’язати свою долю. Так і сталося. 11 лютого 1912 р. у Суходільській церкві Покрови Пресвятої Діви Марії отець Михайло Бобівник дав шлюб 36-річному крамареві Стефанові Керницькому та 24-річній Марії Похмурській, дочці лісника. Щаслива сім’я замешкала у хаті-крамниці в Суходолі.

 

Краєвиди Суходолу

 

Ведуч. 1:

Там же у молодого подружжя Керницьких невдовзі появився первісток, якого назвали на честь діда по батьковій лінії Іваном.

Згодом письменник написав:” Не моя вина та й не моя заслуга в цьому, що я “прийшов на світ” в такому фатальному, бо 13-ому році”. Стефан Керницький з початком Першої світової війни був змушений стати вояком “за татка цісаря та небіжку Австрію”, а згодом, після поранення, приїжджав до сім’ї на перепочинок.

У Керницьких в липні 1916 року народилась і друга дитина – дочка Ольга. Проте в Суходолі вони довго не затримались. Батько Івана остаточно повернувся з фронту Першої світової, коли синові йшов шостий рік. Справи торговельні у кооперативі, до якого почали присікуватись поляки, пішли кепсько, і сім’я перебирається у село Водники того ж Бібрецького повіту – родинне село матері Івана.

 

Ведуч. 2:

У Суходолі батько мав кілька моргів лісу, і мріяв Іван, що колись прийде такий час, що він назбирає трохи грошей і поставить собі серед того лісу хатинку і буде найщасливішою людиною у світі. Не судилось...

 

Фото пам'ятного каменя на місці  хати у Суходолі

 

Хати-крамниці в Суходолі, у якій народився і колихався у колисці Івась, уже давно немає. Споруда з часом перейшла громаді, і місцеві хлопці там влаштовували танці. Потім у ній знову була крамниця, а по війні хату розібрали. Ще деякий час на тому місці на краю села була автобусна зупинка, яку згодом теж ліквідували. Нині на тому місці, де стояла хата, в якій народився Іван Керницький, встановлено пам’ятний знак.

 

Ведуч. 1:

Місце цього села у подальшому житті Іван Керницький визначив так: «… в селі Водниках, куди переїхали мої батьки, я підростав, доростав і виростав». Тут він пішов у школу, тут формувався як особистість, тут відчував муки і радість творчості, звідти вирушав «шукати квіту щастя на перехресних світових стежках». Село Водники, його люди, околиці, сусідні села стали не тільки його соціально-природним оточенням, а й героями його новел, гуморесок, фейлетонів. Через його твори вони увійшли у світ літератури.

 

Ведуч. 2:

Вже у Водниках у Керницьких народилася донька Стефанія у 1920 році та “знайшовся в капусті“ 1927 року син Богдан.

За ціле життя Стефан Керницький так і не доробився до великих статків. Щоб найстарший син Іван мав можливість вчитись у Львові, батько продав кусень поля. Іванові завжди це боліло.

Довгі роки Стефан будував для своєї багатодітної сім’ї хату, а ще довше - стайню. Поки не допоміг Іван, котрий знайшов роботу і дав кошти на ту стайню та ще й увічнив образ батька-кооператора в першому друкованому оповіданні “Крамар Сень Свистун”. Хоч і не був батько письменника інвалідом, як головний герой цього твору, і, як той, не мав зірки за ратні подвиги та кількох медалей, однак мав велику відповідальність перед громадою і вчив її свого сина.

Батько, Стефан Керницький, помер у Другу світову війну у грудні 1943 року. Мати, Марія Керницька, так і не дочекавшись сина-емігранта з-за океану, померла у грудні 1971 року. 

 

Ведуч. 1:

Львівський літературознавець Роман Горак у своєму дослідженні “Іван Керницький – поет з Божої ласки” писав: “Коли за Звенигородом взяти трохи “гетьта” і проїхати так десь на віддаль десятьох отченашів по цісарській дорозі зі Львова до цісарсько-королівського міста Бібрки, а потім трохи взяти на “вісьта” якраз там, де при дорозі на горбі стоїть забілений вапном з сильною домішкою синьки камінний хрест, і крутою, небезпечною не тільки для возів, а й людських ніг, вже не цісарською, а звичайною дорогою спуститись вниз, не заїхавши при цьому з розгону в корчі, яких тут повно, так само як повно глибоких ям, та не зламати у них карк або у возі осей, то можна втрапити до Водників, звідки Іван Керницький”

 

Ведуч. 2:

Лише людина, до глибини душі закохана у рідну землю, край, могла творити поезію прозою: «Сонце пряло куделю бабиного літа, співало золоте веретено дзюрчанням ясної ріки, моталося крихітне прядиво по зжовклому картоплинні, по осотах, по соняшниках клаповухих, задивлених осторожно в синю далину», чи: «Руда пшениця наїжила вусики, торохкотять стрибунці, мов скоростріли, чепурний льон кланяється у пояс борозні, ячмінь заснув, як парубок під грушею в неділю … Співає заквітчана нива конюшини мелодійним хором джмеликів».

Пізніше, будучи у світах, він звичайно представлявся як Іван Керницький з Водник, що на Бібреччині.

“А може, Водники, - жартував на одному ювілеї Івана Керницького його кум Остап Тарнавський, - не через те Водники, що було там повно води. А може, назвали їх так, що тамтешні люди частували подорожніх доброю джерельною водою, аби втамувати спрагу. А може, так назвали їх, як назвали колись Винники Винниками, через те, що тут вгощали вином. І може, й не даремно Керницький пишеться Керницький, бо щедро вгощає він світ водою-нектаром з чистих криниць свого таланту”.

 

Ведуч. 1:

В часи Івана Керницького в Бібрському повіті замешкувало понад 106 тис. осіб, вони проживали у дев’яноста селах і двох містах – Бібрці й Ходорові. Ще одне село на Бібреччині часто фігурує у біографії І.Керницького – Старе Село, де була залізнична станція. Звідти він їздив, коли вчився у школі, а потім і працював у видавництві Тиктора. Підмонастир, родинне село батька, Великі Глібовичі теж були тими місцями на Бібреччині, де часто у родичів бував Іван Керницький і звідти черпав цікаві враження, які слугували літературним матеріалом, Неодноразово бував і в повітовому місті Бібрці у різних справах.

 

Ведуч. 2:

Ріс і закінчив 4 класи початкової школи в селі Водники, а потім оселився у тітки в передмісті Львова Богданівці, щоб продовжити навчання у львівській «Рідній школі» імені Бориса Грінченка на вулиці Городоцькій. Директор школи, колишній січовий стрілець Іван Макітра, сам мав літературні амбіції, тож порадив Іванові писати, адже хлопець, намалювавши шаржі на учителів, підписував малюнки невеличкими новелками. Директор попросив більше учителів не малювати, щоб не образились, а талант до письменництва порадив розвивати. Навіть доручив учневі написати п'єсу для школярів на день Святого отця Миколая. Іван Керницький назвав її “Чудо Святого Миколая”. Директорові п'єса сподобалась, і він розпорядився, щоб була поставлена якраз на самого Миколая. Успіх незвичайний. Проте Іван був самокритичний і свої вірші палив. Вони йому самому не подобались. Для віршів, - вирішив, - треба мати особливу душу і особливий настрій тієї душі. А навколо бачив те, що можна назвати прозою життя, і всотував те життя в себе. Багато читав зі шкільної бібліотеки.

 

 

Ведуч. 1:

А тодвшнє життя українців у Галичині легким не було.

Сестра Ольга згадувала: “У сьомому класі хлопці носили мазепинки, і йому тато купив також, та польські студенти здерли її з нього і на його очах подерли. З жалем приїхав додому. Батько дав гроші на другу шапку. За якийсь час приїхав із синяками на лиці. Шапки не віддав.”

Він гартувався. Чужий біль брав за свій рідний.

Ведуч. 2:

Закінчивши 1927 року із відзнакою семирічну школу імені Бориса Грінченка, Іван планував вступити до реальної гімназії, та поляки якраз її закрили. А у хлопця з'явився сухий затяжний кашель, швидка втомлюваність. Лікар Сахно з Перемишлян порадив батькові не віддавати сина тої осені на науку, а зміцнювати його здоров'я. Нехай перепочине, подихає свіжим повітрям. Лікар радив хлопцеві ходити до соснового лісу, пити свіже молоко, а коли почує в собі сили, то може йти вчитись далі, бо таки дитина здібна і не варто занапащувати його талант.

 

Ведуч. 3:

Шістнадцятирічний Іван намагався сам собі знайти якесь заняття: захопившись театром, ставив із малограмотними акторами-селянами вистави, до яких ще й малював декорації, а в читальні “Просвіти” був одним із учителів на курсах для неграмотних односельчан. Жив у батьків та готував сільських хлопчиків до вступу в гімназію.

“Для всіх був, – писала у спогадах сестра Ольга, – Івасем, і що кому треба було порадити чи написати, то йшли до нього. Він був з кожним ввічливим, добрим. Навіть у гуморесках своїх не хотів нікого вколоти. Просто хотів бачити людей добрими, яким був і сам”.

Ведуч. 4:

Здоров'я поліпшилось. Здавалось, що молодий організм переміг цю страшну хворобу. Врешті батько відважився на відчайдушний крок: продав лан поля, щоб син зміг продовжити навчання. За ці кошти, яких надовго не вистачило, юнак вступив до навчального закладу з національним українським духом - Торговельної школи у Львові, яку через три роки закінчив. Заробляв на шкільну оплату самотужки лекціями.

У цей час польський уряд вирішив вести повне знищення українського характеру окупованих галицьких земель через руйнацію культурного та економічного життя українського населення, а також через тотальну колонізацію цієї території польськими переселенцями. Галичанам залишалося або ополячитися, або полишати рідну землю і їхати за океан. Українська молодь чинила спротив під проводом ОУН. На це поляки відповіли пацифікацією - плановими каральними облавами західних українців. Жертвами катувань ставали всі інтелігенти та свідомі галицькі селяни, які об'єднувались навколо “Рідної Школи”, кооперативів, українських культурних товариств і установ.  Бібрецький повіт був спустошений.

Ведуч. 3:

Керницький почав писати ще під час навчання в Торговельній школі у Львові. З 1932 року друкувався, працював у видавця Івана Тиктора. Був редактором часопису «Наш прапор» з 1933 року.

 

 

Справжнє визнання отримав у 1934 р. з виходом у Львові його збірки новел «Святоіванські вогні». Оповідання Івана Керницького з першої збірки Андрій Чайковський назвав перлинами нашої літератури і пророкував: “В ньому можемо повитати талант, який недовзі заясніє могутнім полум'ям на письменницькому нашому овиді”. Це була перша рецензія на твори молодого письменника, від якого чекали так багато. Книжка мала величезний читацький успіх: її придбала майже кожна читальня товариства “Просвіта” – і невдовзі весь наклад збірки зі складу Івана Тиктора розійшовся між читачами, це було доволі рідкісним явищем для того часу.

 Ведуч. 4:

Уже в першій збірці «Святоіванські вогні» зблиснув гумор, який не можна було не помітити. Гумор Івана Керницького особливий: автор одним словом чи однією фразою вміє наповнити одним проблиском світла похмуру картину дійсності або ж приязною усмішкою указати на помилки й упередження, якими так грішить людина. Письменник також майстерно відтворює народну мову з усім її діалектним багатством. Керницький використовував діалект підльвівської зони, яким ні до нього, ні після нього ніхто в українській літературі не послуговувався.

 

Ведуч. 3:

Через понад два десятки років, у 1958-ому, літературний критик В'ячеслав Даниленко в газеті українських емігрантів у Сполучених Штатах “Свобода” писав так: “Гумор Керницького не викликає реготу, це не сміх задля сміху, не беремось від того сміху під боки. Його гумор ... лагідний, сумирний, а інколи й сумний, з помірною долею громадянської сатири. А тому його твори усміхаються таким сміхом, як він з фотографії...”.

Ведуч. 4:

 У Бібрці його взяли до війська у березні 1936 року. Рік прослужив піхотинцем у польському війську і повернувся до редакційної роботи. Виривався на свята та вихідні додому в село.

Збірка “Мій світ” вийшла, коли авторові було 25 років, і стала явищем у літературі. Основною темою була земля. І весь світ автора - це та ж земля і любов до неї селянської душі. “Коли вийшла та збірка, - оповідала сестра Ольга, - то поїхали ми на празник в село Глібовичі з Суходола. Там Івася познайомили з священиком отцем Романишиним. Той спитав: “То ви той Керницький, що написав “Земля благословляє”? “Та я,” – відповів брат зі своєю доброю усмішкою. Той пригорнув його до грудей, поцілував в чоло і сказав: “Це Вам за Вашого батька”...

 

 Фото письменника з родиною

Ведуч. 3:

“Багатство спостережень, хист, із яким автор розповідає про найменшу дрібницю, багата галерея типів, стислість і емоційність, насиченість слова, бадьорість і оптимізм - ось підсумовані гуртом головні вартості книжки Керницького, що вирізняють її помітно серед інших видань “Української бібліотеки”,– так писав про збірку “Мій світ” часопис “Новий час” 1939 року.

Цього ж року відгукнувся на нову збірку Керницького й Іван Огієнко невеликою статтею в журналі “Рідна мова”:

“Усі оповідання, – писав він, – читаються легко й із захватом, – автор уміє прикувати читачеву увагу... Предмет оповідань – сільський побут – змальований тут яскравими правдивими фарбами. Мова Керницького – багата й поетична, й він уміє легко володіти нею.” Водночас Огієнко дорікнув за діалектизми: “Шкода тільки, що автор не пише мовою літературною, – його оповідання варті того, щоб стати всенаціональним добром, але мова часто аж занадто місцева, буде на перешкоді до цього. ... треба б додати пояснювального словника.”

Ведуч. 4:

На початку 1939 року журнал “Світ молоді” звернувся до Івана Керницького із запитанням: як він дивиться на критику своїх творів, а водночас чого його ця критика навчила? “До високоповажних панів критиків, – відповів молодий письменник, – та до їх писань прикладаю завжди належну їм вагу, але маю теж до них своєрідний підхід: їхні похвали мене не очманяють, а їхні догани не вводять мене в надто велике пригноблення. А бувають досить часто і похвали, і догани незаслужені, або й таке, що один критик за одну й ту саму річ хвалить, а другий трощить внівець.... На мою скромну гадку, тут найкраще йти за пословицею: “Людей слухай, а свій розум май”. Щодо мене, то мені досі виходить навіть на пожиток, як мене “лають”, бо це мене не ломить, а навпаки - “підганяє” вгору й приневолює, зціпивши зуби, вперто й послідовно працювати над собою і над своїми речами так, щоб “були з мене люди”.

Ведуч. 3:

Збірка “Мій світ” принесла молодому авторові велике визнання: члени журі, вибрані Радою Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка для вирізнення найкращих трьох виданих 1938 року книг, одноголосно обрали цю збірку без присудження їй місця та премії (тоді першу премію не присудили нікому), і несподівано для Керницького за дану книгу йому була присуджена друга премія від Українського католицького союзу (тут теж нікому не було віддано першу нагороду). Ще однією приємною несподіванкою для молодого автора стало те, що його комедія “Пройдисвіт” вийшла у бібліотеці “Нового часу” в серії “Аматорський театр” 1939 року окремим виданням за кошт Івана Тиктора - це був дарунок своєму працівникові від цього відомого видавця, керівника цілого концерну української преси.

Ведуч. 4:

Перед Великодніми святами 1938 року Український театр імені Івана Котляревського поставив п'єсу Керницького “Муза на офсайді” – вистава мала грандіозний успіх. На жаль, п'єса як власність театру, який її поставив, не була надрукована. Збереглася лише афіша з цією назвою. Опісля Керницький переробив її і видав під назвою “Король стрільців”.

Отримана премія та гонорари від постановок “Музи на офсайді” дозволили Іванові Керницькому винайняти у Львові порядне помешкання в будинку №4 на Кляйнівській – коротенькій вуличці, що зв'язує теперішні вулиці Соломії Крушельницької та Петра Дорошенка. На куті цієї старої кам'яниці меморіальна таблиця свідчить про те, що в тому будинку раніше мешкав великий Іван Франко і написав там свої геніальні “Каменярі”.

 

Фото кам'яниці

 

Ведуч. 5:

1 вересня 1939 року Івана Керницького, у зв'язку з нападом Гітлера на Польщу, мобілізували піхотинцем у полк, що стояв у Львові. Але цей полк навіть не вийшов зі Львова, тому що Польща, яка перед тим чванилась, що не віддасть німцям жолного гудзика, швидко впала. Керницький разом з іншими вояками самовільно демобілізуався.

23 вересня 1939 року - через тиждень після приходу радянських військ - було окуповано будинок “Просвіти”, там розмістилась редакція “Комуніста”. Загалом у Львові до введення радянських військ виходило близько 80 газет, які тепер було закрито, працівники залишились без роботи. Всім їм було запропоновано написати заяви на влаштування у радянські друковані органи, зокрема нову газету “Вільна Україна”.

 

Ведуч. 6:

Після наведення так званого порядку з журналістами нова влада зайнялася письменниками, яких було вирішено об'єднати в організацію, щоб тримати під пильним наглядом. На вулиці Коперніка знайшли цій організації приміщення, у якому почав діяти клуб письменників, а для членів клубу – кухня, щедро проплачена владою. Всіх письменників у Львові виявилось сто шістдесят двоє, у місті був голод, а страви на цій кухні якнайкращі. Незважаючи на все, і в тому числі на добру кухню, через рік у Львові залишилось тільки п'ятдесят вісім письменників. Решта, як виявилось, виїхали із країни “процвітаючого соціалізму” на захід із “загниваючим капіталізмом”. Рятуючись від радянської дійсності, за кордон емігрували Роман Купчинський, Євген Маланюк, Улас Самчук, Оксана Лятуринська, Юрій Липа та багато інших митців. Проте залишилась велика група письменників переважно старшого покоління, серед них Петро Карманський, Василь Пачовський, Василь Щурат, Михайло Яцків...

Ведуч. 5:

У Львів зі столиці очолити оргкомітет Львівської організації Спілки радянських письменників прислали Петра Панча, якому Іван Керницький сподобався своїм селянським походженням. За рекомендацією Петра Панча, Керницький скеровується на роботу коректором військової газети “Червона Україна”, а з жовтня 1939 року його запросили до праці з організації Спілки письменників, ще через місяць - отримав скерування від Організаційного комітету письменників міста Львова на навчання у Львівському державному університеті на відділі української філології. Вступний іспит з української мови та літератури Іван Керницький здав на “відмінно”, написавши твір про Котляревського.

 

Ведуч. 6:

Навчання в університеті розпочалося у січні 1940 року. Вчитись було легко, а от писати, як і дихати, важко. Давались взнаки важкі умови утиску, які створювала нова влада. Письменникам вказували, про що можна писати, а про що – ні. Ставало, як у зашморгу. Всі чекали змін. Втіха від возз'єднання розвіялася. Почалось тотальне вивезення людей у Казахстан. Куркулем вважався той, хто мав у хаті жорна та корову. Вивозили передусім свідомих українців, що мали середню освіту або навчались у гімназіях. Вивезено всю провідну частину інтелігенції, за винятком митрополита Андрея Шептицького та відомого лікаря Мар'яна Панчишина. Спротив суворо карався. Щоб продемонструвати, як нова влада вміє розправлятися з ворогами, було влаштовано показовий процес проти 59 молодих студентів. На кару були засуджені діти, з них 12 дівчат. Процес справив гнітюче враження.

Художні твори перед публікуванням переглядала спеціальна комісія, друкуватися у пресі мали право тільки члени Спілки письменників, і тільки їм платилися гонорари.  Водночас було створено Літературний фонд для матеріальної підтримки письменників.

 

Ведуч. 5:

Іван Керницький жив майже в тіні. Не видно його ні на гучних зібраннях, ні на прийомах. Він присутній, але мовчить, спостерігає. Добрий письменник мусить вміти слухати. “Іван Керницький, – характеризував його Остап Тарнавський, – це справді благородна душа. Людина спокійна, заглиблена в себе, тихий і сумирний”.

Про зв'язок Керницького з українським підпіллям ніхто і не здогадувався. Це виявилось вже пізніше.

Щосуботи – поїздка до рідних у Водники. А там зникла колишня веселість у селян, люди похмурі, всі в якійсь напрузі. У поїзді тільки й розмов, кого заарештували, кого вивезли, кого знайшли вбитим. Село зачаїлось. Село мовчить.

Ні, свою наступну збірку Іван Керницький назве “Село говорить”. Вона побачить світ восени 1940 року. Писати про плани партії не умів та й не хотів.

Ведуч. 6:

Непокоїло здоров'я: часто втомлювався, боліла голова, постійно трималася невисока температура. Медичний огляд студентів виявив у Керницького туберкульоз. Іван розгублений. Мав тільки 26 років. “Я просив Бога, – зізнається опісля, святкуючи своє сімдесятиліття, в одному з листів до сестри Ольги, – щоб тільки дожити до тридцяти. Надії не мав ніякої.” Долею Керницького перейнялися друзі і в університеті, і в Спілці письменників. – влаштували консультацію у відомого галицького лікаря Панчишина, про якого говорили: якщо він не допоможе хворому, то хіба що допоможе тільки один Бог. Присуд лікаря жорстокий: жодної науки чи фізичної праці, добре харчування, відпочинок на курорті (бажано гірському), комплекс процедур та ліків. Світило медицини не приховував, що хвороба задавнена і розв'язка може настати найближчим часом. Керницький поїхав на санаторне лікування у Ворохту.

Ведуч. 5:

Поганим станом здоров'я зручно було виправдати відсутність у нього творів на сучасну, соціалістичну тематику, до написання яких тоді зобов'язували всіх письменників. Зате Керницький відгукнувся на пропозицію одного із видавництв написати до ювілею Івана Франка відповідний матеріал. Просили встигнути до червня 1941 року. Відгукнувся п'єсою “Цвіт папороті“ про дитинство Франка.

Війни не очікував ніхто, адже Німеччина тоді була найкращим другом Радянського Союзу.

Іван Керницький у перший день війни змушений повернутися з Ворохти до Львова, щоб стати перед мобілізаційною комісією. Визнаний непридатним до військової служби.

Ведуч. 6:

На землю Західної України прийшло чергове так зване “визволення” – німецька окупація. Проголошення української державності та створення національного уряду на чолі з Ярославом Стецьком було відразу придушене, членів уряду заарештовано, багатьох активістів українського визвольного руху розстріляно. Українській повстанській армії, яка невдовзі була створена, не залишилось нічого іншого, як воювати із загарбником.

У час німецької окупації Керинцький бере активну участь у створенні української преси, працює у редакціях “Львівських вістей”, “Наших днів”.

Ведуч. 5:

Саме у нарисах, які друкувалися на шпальтах цих газет, з'являється новий герой Керницького – персонаж з промовистим прізвищем Ілярій Криводушний. Ікер (так тепер підписується Іван Керницький) виводить на суд читача незнищенний образ українського перекинчика, якому при всіх владах добре, і який зі всього, навіть із народної трагедії, уміє витягнути для себе неабияку користь. Вміє очорнити іншу людину, вміє вчасно підставити груди для нагород, а кишені для грошей за любов до України. Ілярій Криводушний завше патріот, всюди він перший. З поляками бере активну участь у пацифікації-винищенні українців, за більшовиків він депутат Народних зборів і гребе до себе все, що вдається. Прийшли німці – і знову цей перекинчик всюди на перших ролях. Цим персонажем, як вважають літературознавці, починався наступний етап творчості Керницького.

Ведуч. 6:

У грудні 1943 року, за тиждень до Різдвяних свят, пішов із життя батько письменника, і це стало для Івана важким ударом. Немає надії на продовження навчання в університеті. Здоров'я не покращується навіть після лікування у Моршині.

 

Ведуч. 5:

І прийшов час прийняти благословення матері-землі у далеку дорогу...

Стояв гарний день, який буває у ту пору, коли літо сягає свого вершка. 18 липня 1944 року у Водниках вже добре було чути канонаду, і німецький гарнізон, що там розташовувався, поспішно евакуювався. Село зіщулилось в очікування приходу фронту. Наступного дня мали увійти радянські війська.

Ведуч. 6:

Керинцький вагається, що робити. Усі його товариші та знайомі пішли в УПА. Його кличуть також у підпілля, в ліс, у землянку. З його хворобами це означає  смерть... Колишній учитель та дивізійник “Галичини” Михайло Босаків вирішив їхати на Захід. Кликав Івана з собою. Вперто кликало і підпілля. Пропонували перейти на нелегальне становище і очолити у лісі штаб з випуску антирадянських листівок. Керницький подякував за запрошення. Ті, хто просили, самі розуміли, що умови конспірації у землянці швидко доб'ють хворого молодого письменника. Попрощались і вибачились одні перед одними.

Ведуч. 5:

19 липня брат Богдан запряг коней, щоб довезти Івана до поїзда. Цілу ніч не спали. Плакали мати, сестри Ольга та Стефанія. Ніч стояла глуха, підмальована відблисками великої пожежі. У Старому Селі залізниця вже була пошкоджена, поїзди на Львів не ходили. На станціях на кожного українця полювали боївки Армії Крайової. Польські бандити домордовували тих, кого не замордували більшовики і німці. Рідні вирішили везти Івана в Підмонастир.

Не було чого брати з собою в дорогу. Мати спекла хліб і маківник, який так любив. Узяв невеличку валізку, в котрій тримав рукописи та писані до нього листи, акуратно все склав у мішок і попросив домашніх надійно сховати і зберегти його папери. Перше, про що запитав, коли його слова прорвались до них з-за океану, так це про ті рукописи. Зі собою узяв сорочку, костюм, фотографії найдорожчих.

Ведуч. 6:

Попросив у сестри Стефанії на згадку про дім вишиваний рушник. Стефанія вже була заміжня, мешкала неподалік. Побігла до хати босоніж, зняла рушник з образу Матері Божої Неустанної Помочі і принесла братові. Сестри Ольга та Стефа Керинцькі були вмілими вишивальницями, про це знали всі в околиці.

Вже йти пора. А хата не пускала. Кричала до нього кожним кутком, дверима та вікнами... Мама не переставала плакати. Не мала сил, сперлась на стіл, а сльози самі капали. Він просив, аби не плакала. Не могла зупинити сліз.

 

 

Фото сестри Стефанії

 

Ведуч. 5:

І ще раз пройтись по цій траві. По цій доріжці, що вела до воріт. А далі все, як у сні... Хвіртка жалібно застогнала. Брат Богдан змахнув сльозу, і коні рушили. Мати стояла, безпорадно опустивши руки. До року втратити чоловіка і провести у безвість сина. У чорному жалібному вдовиному одязі ходитиме до кінця днів своїх.

Сільська церква піднесеними вгору хрестами благословила його у дорогу. В чужину... “Чи хто згадає, чи забуде мене в снігах на чужині”, – плутались в голові Шевченкові слова, і сльози туманили дорогу. Наразі захотів тих кілька останніх кроків по рідній землі пройти. Вирвав трохи полину. Може, там, на чужині, хтось здогадається покласти у головах, коли прийде смертна година...

Ніколи й ніде не написав Іван Керницький про цю останню дорогу ні рядочка. Про все писав, тільки не про неї. Обминав, не хотів ятрити душевну рану. Тільки й відомо про це від брата Богдана... Поїзд на Ходорів не забарився. Далі – чужина. Назавжди. Брат гнав кіньми за потягом, махав руками і стирав сльози кашкетом...

Ведуч. 6:

У грудні хата залишилась і без вісімнадцятилітнього Богдана – забрали в армію. На комісії запитали, кого має в родині. Відповів, що сестер та брата Івана, який у Львові. Село не виказало, що брат виїхав. Це вже стало відомо властям, коли Богдан повернувся з армії і почав працювати на станції в селі. Заповнив листок з обліку кадрів і написав, що брат за кордоном. Наступного ж дня Богдана звільнили. Мусив шукати роботу у Львові. Роками не чув про брата. Не знав, живий той чи мертвий. Мати замовляла постійно за сина Служби Божі.

Ведуч. 5:

Іван Керницький дістався до Стрия, далі поїздом у Польщу, де вже на втікачів українців чатували озброєні вояки Армії Крайової і стріляли безборонних. У дорозі, десь за Сяном, Іванові стола погано: пішла кров горлом. На щастя, знайшлись земляки, які до того ж були рідними, – Надія та Іван Федьчишини з Коцурова. Вони працювали артистами мандрівного театру, обоє грали в його п'єсах і тішилися своїм талановитим родичем. Випадково знайшли його тепер у біді, коли надії на одужання не було. Доглядали хворого з великою самопосвятою, полегшували страждання, щоб хоч не самотнім помер. Це подружжя і врятувало Керницького. Потім їх дороги розійдуться, і перетнуться вони вже в Америці, де при зустрічі Федьчишини радили покинути писання, бо з нього не виживеш. Не послухався. І – бідував

Ведуч. 6:

На початку 1945 року він у Грацу. Ще йде війна. Якимось чином і з чиєюсь допомогою потрапляє у шпиталь підлікуватися. Довідується, що друг зі львівських літераторів Остап Тарнавський у Відні, пише йому листа.

Ось Іван Керницький у таборі для переміщених осіб, чи, як то з англійської, “діпі”... Про “райське” життя в цьому таборі оповість у знаменитому оповіданні з промовистою назвою “Ходження запроторенця по муках”. Вже немає лірики. Десь пропала, як пропадають святоіванські вогні. Є тільки усміх крізь сльози...

Ведуч. 5:

Після капітуляції Німеччини Іван Керницький потрапив до американської зони окупації. Перебивався з дня на день, як і кожен тоді на чужині. Жодного зв'язку з рідними у Водниках.

1947 року письменник нагадав про себе книжкою “Циганськими дорогами”, про яку рідні дізнались по смерті автора, а привезла в Україну Марта Тарнавська. Збірка вийшла у Мюнхені накладом “Української видавничої спілки” і містила всього 10 оповідань. Відкривалась вступним словом автора, яке не втратило своєї актуальності і сьогодні, коли безробіття і корупція женуть багатьох сучасних українців циганськими дорогами по всьому світові.

Ведуч. 6:

“Дасть Бог, – писав Іван Керницький у тому вступному слові, – може, кінець кінцем, ми перестанемо бути ... сіллю в оці багатьом нашим ворогам та колькою в боці небагатьом друзям. Адже хіба вік-вічно гратимуться нами, та й хіба до суду-віку бути нам безробітними, нічиїм багажем, що його тягають та совають з переховка в переховок... Може, нарешті, дасть Бог, що й ми, сини багатої країни, ... перестанем протягувати руку по дарований шматок хліба, що застрягає нам у горлі, прибираючи смак полину...”

Ведуч. 5:

Виринали в уяві та згадці Керницького ті Ді-пі-центри з вавилонським стовпотворінням народів у них, бараки, реєстрації, анкети, комісії, безконечні черги, безвихідь. Стояли перед очима ті бідні скитальці, їхні турботи, тривоги, надії, сварки між собою, плітки, розбрат... Аби полегшити ці згадки і не забути багато чого, і написав книжку гуморесок з такою промовистою назвою “Циганськими дорогами”. Головний герой першої у збірці гуморески під назвою “Мученик за ідею” –Ілярій Криводушний, уже добре відомий з передвоєнних та воєнних нарисів Керницького персонаж.

Ведуч. 6:

Дивовижно незнищимий тип рутенця з маркою патріота, який умів прислужитись кожній владі, кожному режимові, творив наймерзенніші справи, але усюди кричав, що будує Україну, що служить їй. А будував її у власній кишені. Він зі всього уміє зробити для себе користь. Всі були у чомусь винні. Тільки він завжди і всюди виходив мучеником за ідею і вмів дерти з тої бідної неньки-України останню сорочку, бо він – патріот, бо йому належиться за любов до неї! Судячи з архіву Івана Керницького, про того Ілярія Криводушного він задумав написати окрему книжку, але так і не зміг чомусь цього зробити, хоч того матеріалу, який свого часу опублікував, було достатньо на декілька книжок.

У наш час, мабуть, можна було б поповнити галерею подібних типів.

Ведуч. 1:

Пихата пунктуальна Німеччина ніколи не подобалась Іванові Керницькому, хоча збірка “Циганськими дорогами” вийшла саме у Мюнхені. Для переїзду вибрав Сполучені Штати, куди в той час емігрували всі. Щоб потрапити туди, крім всіляких лікарських довідок, треба було ще мати 20 доларів і виклик. Письменник хворий, тож потрібна ще й гарантія, що там, за океаном, хтось візьме його на своє утримання та забезпечить лікування.

Ведуч. 2:

Таку гарантійну розписку про опіку над небожем Іваном Керницьким дали тітка Анна та її чоловік Лука Демчишини, які виїхали з Водник в Америку ще 1930 року і, не маючи дітей, доробились там до власного українського ресторану, в якому офіціанти ходили у вишиванках.

Ведуч. 1:

1949 року в США переїхали з Німеччини Остап та Марта Тарнавські, які згодом після смерті Демчишиних стали найріднішими хворому письменнику. В Америці молоде подружжя віднаходить Керницького і встановлює з ним постійний контакт. Після народження первістка Тарнавських – сина Марка – Керницький став його хресним батьком.

Ведуч. 2:

Чергова збірка “довших та коротших, менше й більше цікавих історій, в краю, на скитальщині і на гостинній землі Вашингтона”, написаних у 1942-1952 роках, тобто впродовж десятиліття, вийшла у видавництві Юрія Тищенка під не менш промовистою назвою, ніж попередня збірка, –“Перелетні птахи”. Як було написано у передмові видавництва до нової збірки, “герої Івана Керницького, ці вічні “перелетні птахи”, далі мандрують широкими світами. Покинувши “рідні обніжки”, скитаються по таборах Ді-Пі, переселяються з великими перешкодами в заморські краї, а врешті осідають і пробують вгомонитися на землі Вашингтона”.

 

Ведуч. 1:

Одним із таких перелетних птахів став Іван Керницький, коли 21 березня 1949 року приїхав у Сполучені Штати Америки на пароплаві “Ерні Пайл”, звідки його після приїзду одразу відправили на карантин на Ейліз Айленд – “Острів Сліз”. Загратоване вікно, за яким перебував письменник, виходило просто на яскраво освітлену вночі Статую Свободи. Жартував, що надивився тоді на неї вдосталь...

Американське громадянство отримав аж у 1954 році.

 

Ведуч. 2:

З нагоди вступлення “на землю Вашингтона” та після відбуття довготривалого карантину на “Острові Сліз”, вуйна Анна Демчишин для свого “золотого” племінника Івана Керницького, якого ласкаво називала “пане Івась”, влаштувала прийняття, на яке запросила ще кількох знайомих з Бібрецького повіту. Ці колишні земляки переїхали в Штати ще перед початком війни, віддавна мали американське громадянство і не вельми прихильно сприймали нову хвилю емігрантів, яка буквально заливала їх нову батьківщину.

Ведуч. 1:

“На тім прийомі, – писав опісля Керницький сестрі Ользі, згадуючи цей час, – більше говорили про цьоцин пиріг з бульбою, ніж про мене, бо й що можна було про мене тоді говорити, коли кожен розумів, що я буду каменем на шиї моїх добрих вуйка і цьоці.” Цьоця найбільше бідкалася, що не могла пристарати на таке свято доброї курки для розсолу “з коралями” та зробити такої “мачанки”, якої світ не бачив. Зате спекла цьоця струдель з маком, “далеким нащадком якого, – писав у тому ж листі до сестри Іван Керницький, – мене мама зваблювала до науки у Львові”. Тепер той струдель мав зваблювати до життя в Америці. Діватись було нікуди.

Ведуч. 2:

Анна Демчишин серед емігрантів мала славу людини, в якої справи йшли “о'кей”, а головне – вона не втратила ще характерної для українців риси – співчуття до біди ближнього.

Довгий час Керницький не міг знайти себе. Цьоця з вуйком намагались залучити його до діяльності свого підприємства, щоб надійно забезпечити майбутнє племінника, випитували для нього роботу. Хотіли десь прилаштувати, але невдовзі зрозуміли, що всі їхні старання марні: для роботи потрібне було здоров'я, а його в Івана не було. Добре умів лише писати.

Ведуч. 3:

1 серпня 1949 року Іван Керницький вступив до Об'єднання українських письменників Мистецького українського руху, головою якого був відомий прозаїк Улас Самчук. Наступного року Керницький стає на роботу фейлетоністом у відомій американській газеті “Свобода”, яку ще 1903 року заснували перші українські переселенці. Його обов'язком було писати щосуботи фейлетони на пекучі й актуальні теми з життя української еміграції, а також рекламувати своїми творами різні українські справи, як-от вихід нової книжки, важливу подію громадського буття діаспори. Заробітки були більш ніж скромні, важко сказати, чи було б їх достатньо, щоб вижити, якби не тітка Анна. Невдовзі Керницький став дописувати до журналу “Лис”, який згодом став називатися “Лис Микита”.

Ведуч. 4:

Під своїми фейлетонами підписується тепер виключно “Ікер”. Перша буква імені та три наступних від прізвища... Щось неповне, надщерблене. Ніби підкреслено, що це тінь того, що був колись. Вже ніколи не з'являться твори, рівні за духом “Святоіванівським вогням”, “Село говорить”... Тепер потрібно кожної суботи фейлетони для газети, аби публіка мала що “веселого” почитати.

Променем світла став вихід у 1952 році уже згаданої збірки “Перелетні птахи”.

Але йому не вистачало на прожиття і на лікування. До всього, що мав, додалася ще й астма. Про тяжке становище Івана знають мало, лише найближчі друзі. Свою біду від інших він приховує. Навіщо труїти комусь життя ще й своїми проблемами? Його листи до рідних та друзів завжди сповнені оптимізму.

Ведуч. 3:

Вимушено ставши емігрантом у 1944 р., Іван Керницький залишається душею зі своїми Водниками, Бібреччиною. Це видно із його листів до рідних у село. Він постійно цікавиться його новинами, розпитує у листах про зміни, які сталися, про родину, їх життя-буття. Листи рідних – це такий невидимий місток, який пов’язує його з отчим краєм, віртуально дає можливість бути серед своїх. Про це власне він пише в одному із листів до своєї куми Марти Тарнавської: «Єсьм сьогодні під спеціальним настроєм, бо прийшов з Водник лист від моєї сестри Олі, а в ньому квіточка з рідного краю – засушений підсніжник».

Ведуч. 4:

Перебуваючи з 1949 р. у Сполучених Штатах Америки, Іван Керницький постійно контактує з вихідцями із Бібреччини, цікавиться їхніми справами, обмінюється інформацією про знайомих з краю, реагує на це літературно на сторінках «Свободи». Там же, в Америці, він вводить у літературний обіг своїх всезнаючих героїв – панство Татухів із Бібреччини, які через газету «Свободу» дають поради, коментують всі злободенні питання життя українців на поселенні. Через панство Татухів Іван Керницький прославив Бібреччину на всю Північну Америку.

Ведуч.  3:

1958 року в Нью-Йорку у видавничому товаристві “Книгоспілка” вийшла повість Івана Керницького “Герой передмістя”. Цей твір став великою ностальгією письменника за Львовом, за його передмістям Богданівкою, де жив Івась у тітки Катерини, за давніми часами та людьми, які оточували юнака у час навчання.

Подібного Львова, подібних львів'ян нікому з українських письменників ні до Івана Керницького, ні після нього не вдалося створити. Попри гумор, попри сатиру, в повісті нуртує реально відчутний Львів того часу, дихає його передмістя зі своєю мовою, звичаями, побутом. Тільки той, хто знав Львів, хто любив його таким, яким він є, міг створити такі живі, повнокровні образи.

 

 (

 

Ведуч. 4:

Жодних нагальних проблем повість не піднімала, жодного зажуреного серця не звеселяла. У цій повісті автор не міг приховати свого великого страждання за домом. Воно крилось у тих деталях спогадів з минулого часу, у тих любовних описах кожної вулички, старого цвинтаря, декількох старих будиночків на привокзальній площі... Письменник не вмів і не хотів приховати свого болю і своєї туги.

Земля, на якій судилось йому жити і померти, була і залишалась до кінця днів його чужою. Зовсім чужою. Хоч тут добре прижились його друзі та далека родина. 

Ведуч. 3:

Його Батьківщина була далеко, за морем-океаном. Тих, хто покинув рідну землю, аби не бути знищеним, аби плекати надію на визволення від чергового і страшного загарбника рідної землі, там називали зрадниками і ворогами народу. Іван Керницький прекрасно знав, що творилося вдома. Знав про вивезення мешканців Західної України в Сибір і Казахстан, про колгоспи, про винищування господарів, переслідування тих, хто мав хоч якусь освіту і раніше був активним у громадському житті. Знав про ставлення до сімей тих, у кого родичі за кордоном. Знав, що кожне його критичне слово, сказане в Америці, почують в радянській Україні і проти родини будуть вжиті відповідні заходи. Знав усе це. І тому листи його до рідних сповнені справжньої поезії, яка передає любов далекого самотнього сина і брата.

Ведуч. 4:

Ось як поетично відповідає Іван Керницький листом з-за океану на весільне запрошення молодшому братов Богдану у 1962 році: “Дорогий брате, в наші модерні, цивілізовані часи вже не ділять людей гори-простори, моря-океани, лише Залізна Завіса... То ж не май до мене жалю, що не затанцюю на Твойому весіллі! Щоправда, танцюрист із мене нікудишній, там, у нас, кращі бувають. Проте, хоч заспівав би Тобі і твоїй молодій Дружині “Многая літа”... Сподіваюсь, що звінчають вас у нашій старенькій, дерев'яній церковці, якщо її ще не замінили в музей або шпихлір на зерно. І ще збереться на Ваше вінчання вся жива ще Рідня, хоч багатьох буйних голів не дорахується за столом, як станете їх лічити... Так потіснись трошки, чесний Роде, зроби й “американцеві” місце у весільнім колі! Ти, дорога Братово, відкрай мені власною рукою шматок короваю, з голубом-леліткою, хай несе його в дзьобику за синє море, “родиноньці на розраду”. Та й поставте перед моїм порожнім місцем чарку повну...”

І стояло порожнім за весільним столом крісло для брата-американця, і була наповнена для нього чарка, і плакали гості, бо ставлять так чарку за покійником, якого вже ніколи не стрінуть...

Ведуч. 3:

1965 року не стало тітки Анни Демчишин. З її спадку не взяв ані цента. Вважав, що має Родину в Ріднім Краю (писав ці слова з великої літери), а тому зробив усе, щоб той спадок дістався їм. Сам, щоб зменшити витрати, перебрався у маленьку квартирку, де і гості не помістилися б, Не зважав на ці незручності, як і на відсутність власної машини – друзі завезуть, куди треба. Дні народження чи іменини справляв із родиною кумів Тарнавських – вони пам'ятали про ці дати і робили йому сюрпризи-гостини, бо про себе часом і забував. Одне тішило: може вже вільно, не ховаючи своєї адреси, писати рідним у Водники.

Ведуч. 4:

У всьому підтримують друзі. 22 лютого 1970 року у Філадельфії відбувся творчий вечір Івана Керницького, на якому вітальне слово виголосив Остап Тарнавський.

“Керницький став чи не найбільш популярним письменником на нашій еміграції – та не тільки популярним, але й загально любленим. Це єдина сатисфакція для нього з тої довгої і послугової праці, що її віддав він своєму письменницькому ремеслу. Як колись у сіру давнину його предки вгощали свіжою джерельною водою найвищу знать з самими князями включно, так він тепер угощає нас найкращими напоями з чистих криниць свого таланту.”

Ведуч. 6:

За порадою друзів Остапа і Марти Тарнавських вирішив свій ювілей провести по-королівськи – випустити нову збірку новел, оповідань та фейлетонів. Назвав їх, як і одне з довоєнних оповідань,  “Будні і неділя”. Одним із творів у цій збірці була новела “Журавлі відлітають”, написана на основі листа від рідних: “А вчора відлетіли від нас журавлі. Довго кружляли над селом, ніби жаль їм було покидати нас, а потім довгим ключем подались на південь. Щось це воно ворожить....”

Ведуч. 5:

І знову болючі спогади про журавлів, які відлітали. І той їх розпачливий крик, що нагадував плач дитини і пропащої душі водночас. Тоді в Ріднім Краю (він завше писав ці два слова тільки з великої літери), ворожили на журавлях, по тому, коли відлітають, як довго кружляли над селом, як кричали: чи скоро буде зима, чи вродить озима, чи буде врожай, або, не дай Боже, ні.

Ще й тепер після цих страшних воєн, страхіть, що впали на голову, коли червоні плуги переорали землю, після чого, здавалось би, не лишилось нічого, навіть каменя на камені з давнього світу і давніх традицій, ще й тепер “скорботні наші матері, овдовілі сестри, незасватані наречені ворожать собі долю з ключів журавлиних на вечірньому небі...”  Його прохання просте і зрозуміле: “Журавлі, журавлі, як повернетесь весною в Україну, принесіть на своїх крилах нашим рідним добру вість із соняшних країв! Вони ж так довго на неї чекають!”

 

Ведуч. 6:

Додому, рідним Іван надішле з чужини лист із присвяченим йому віршем куми Марти Тарнавської, написаним у час перебування тяжко хворого письменника у шпиталі. Під віршем дата – 18 грудня 1979 року.

Ведуч. 5:

В очах ласкава усмішка не згасла,

Та хтось сипнув туди піском тривоги.

І впала тінь апатії зловіща

На синь зіниць, немов смертельна втома.

Чи в кучерях живуть ще сміховинки,

Що їх заплів туди заморський вітер?

Прилип до лікарняної подушки

Жмут сивого безладного волосся.

Як розсипати сміх на радість людям,

Коли в устах ледь зрозумілий шепіт?

Життя – на кошт позиченого кисню.

І кожен день – різдвяний подарунок.

Вогні святоіванівські й нью-йоркські –

Десь попливли в далеке підсвідоме...

Електрокардіограф лиш на екрані

Записує найбільшу драму серця.

Ведуч. 6:

Від імені родини за опіку над братом Ольга складає в листі подяку подружжю Тарнавських.

12 вересня 1983 року Іванові Керницькому виповнилося 70 років, з цієї нагоди друзі-літератори та колеги-журналісти організували творчий вечір письменника, вітала його і преса. На вечорах, присвячених ювілею, автор читав свої твори, оповідав про себе. Дуже тихим голосом...

Ведуч. 5:

15 лютого 1984 року Івана Керницького не стало, не витримало серце, а 18 лютого  американська земля прийняла тлінні останки людини, яка була емігрантом лише фізично. Похований на українському цвинтарі в Бавн-Бруці.

Через рік друзі встановили на могилі Івана Керницького надгробок із чорного граніту.

 

 

Вчитель:

15 лютого 1985 р., у річницю смерті І.Керницького, газета «Свобода», визначаючи роль і місце письменника у літературному житті, констатувала: “Іван Керницький – Ікер, один з найвидатніших наших письменників- гумористів…”.

 

Тоді ж на вечорі вшанування пам'яті Керницького в Літературно-мистецькому клубі у Нью-Йорку один із найближчих друзів письменника Ярослав Пастушенко сказав: “Роль блаженної пам'яті Івася Керницького в житті західноукраїнської вітки нашого народу за останні 50 років таки дуже велика. І тут я маю на увазі не лише його літературні заслуги... Маю на увазі Його безмежну доброту до людей. Його безмежну шляхетність. Я хотів би колись довідатись, чи він в своєму житті мав хоч одного ворога, тобто людину, яка Його не любила б, не шанувала його великого, наповненого безмежною добротою серця. Його ніколи не крикливого патріотизму, що все віддавав людям і своєму народові, – собі не залишаючи нічого.”

 

Повернув ім'я Івана Керницького українській літературі львівський прозаїк Роман Іваничук публікацією в першому номері за 1989 рік журналу “Жовтень”, який незабаром перейменували у “Дзвін”, кількох новел Керинцького та власної статті про забутого і забороненого в тодішній Україні письменника-емігранта. Роман Іваничук оповів, що з творчістю Івана Керницького він знайомий давно і зберіг у своїй бібліотеці успадковану від батька книжку “Святоіванські вогні”.

1991 року Іваничук перевидав цю першу збірку Керницького у львівському видавництві “Каменяр” зі своєю передмовою. Колись, перебуваючи у Америці на посаді представника України в ООН, Роман Іваничук прагнув зустрітися з відомим у діаспорі земляком-галичанином. Але не судилося. Мав тільки зустрічі з Остапом і Мартою Тарнавськими, які передали вітання Ікеру.

 У незалежній Україні літературна агенція «Піраміда» перевидала у 2003 р. збірку І.Керницького «Герой передмістя». 2012 року у львівському видавництві “Апріорі” до 100-річного ювілею письменника було видано роман-есе Романа Горака “Іван Керницький – поет з Божої ласки”, а також збірку “Король стрільців”, що містила лише невеличку частину творчого спадку нашого талановитого земляка Ікера, невідомого сучасному читачеві.

На день народження Івана Керницького 1994 року в середній школі села Водники (нині Пустомитівського району) було відкрито музей Івана Керницького, оформлений її випускником художником Михайлом Барабашем, який 1992 року мав у Нью-Йорку персональну виставку, зустрічався з друзями письменника-земляка і привіз в Україну багато матеріалів про нього.

На стіні школи, у якій розташувався музей, встановлено меморіальну таблицю. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Андрій Костирка: життя, гідне наслідування

(Учениця виконує пісню “Над землею тумани...”)

Учениця:   

                                       Злетілися московські круки

                                       Мою Вкраїну розпинать…

                                       І заламали Сходу руки,

                                       Щоб кров дітей її спивать.

                                       Нові загарбники чи юди

                                       Війну несуть за срібняки…

                                       І піднялись в пориві люди,

                                       Щоб рідні захистить стежки.

 

Ведуч. :   Розкраяно життя на «до» і «після». Мати, молитва, Батьківщина – для захисника завжди святе. І нині справжні сини рідної землі йдуть її захищати, бо вірять у силу свою, у правду, на якій споконвіку народ тримається. На скрижалях новітньої історії України навіки закарбовані імена сучасних героїв неоголошеної російсько-української війни, які склали найвищу пожертву на вівтар свободи та гуманізму – своє життя. 

Серед цих захисників – ім’я нашого земляка, назавжди молодого Андрія Костирки. 

 

Ведуч. :   У грудні цього року йому виповнилося б 32 роки. Але уже понад сім із них юнака немає поряд із рідними, його немає у строю пліч-о-пліч із побратимами з 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Андрій залишився не лише на світлинах, він у серцях, у пам’яті людській.

 

Учениця:           

Юнак з дитинства тихий був і скромний,

Таких і не помітиш у юрбі.

Чи міг він знати рішенець суворий,

Що доля готувала? Далебі.

Та у житті буває мить єдина,

Коли на роздум часу вже нема.

І на порозі Вічності людина

Свій вибір робить без вагань сама.

Юнак. Йому лиш двадцять три сповнилось.

І мрії всі були про майбуття, а не про подвиг.

Та небо сходу спалахами «градів» освітилось!

Вступить у зрілість він так і не встиг...

 

Ведуч. :  13 грудня 1990 року у Брюховичах на Перемишлянщині у родині Івана Костирки та його дружини Галини з’явився на світ хлопчик і, як кажуть у народі, сам приніс собі ім’я.

 

Ведуч. :            У сім’ї Андрій був первістком, тому батьки рано привчили сина до самостійності. А незабаром йому доручили доглядати вже й молодшого братика Володю.

 

Ведуч. :            1997 року Андрій пішов у перший клас Брюховицької початкової школи. Усміхнений, щирий, спокійний, по-дитячому відкритий і допитливий – таким запам’ятався він своїй першій учительці Ірині Іванівні Колич.

 

Ведуч. :            1 вересня 2001 року Андрій Костирка зарахований  учнем 5 класу Костенівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.  Навчався добре, сумлінно виконував свої обов’язки. З-поміж інших учнів вирізнявся стриманістю та  врівноваженістю.

Класний керівник Зіновій Михайлович Свереда згадує: «Андрій запам’ятався як здібний, старанний, добрий і ввічливий у ставленні до інших учень. Мав схильність до вивчення гуманітарних предметів. Ніколи не відмовлявся від участі у шкільних заходах, спортивних змаганнях. Поважав старших, був слухняним, ходив до церкви». 

Ведуч. :            Андрій був надзвичайно вихованим, основи цього виховання закладалися у сім’ї, де батьки завжди були авторитетом для нього, постійно цікавилися справами сина. Моральні якості хлопця ставали ще міцнішими, адже він бачив приклад своїх батьків. Андрій  виховувався у повазі до праці, чистоти й охайності, тому зростав акуратним, працелюбним – і ці риси проявлялися у школі. Односельці пригадують, як разом із матір’ю сини постійно працювали в полі, допомагали по господарству. 

Ведуч. :            Сім’я виховувала сина у глибокій християнській вірі, ці традиції підтримувалися також у школі: на уроках християнської етики Андрій був уважним, всією повнотою душі всотував основні духовні цінності. Відповідальність та обов’язок бути щонеділі на Літургії переростали в подальшому у відповідальність суспільну. Коли Андрій Костирка разом зі своїми однокласниками стояв на урочистій лінійці випускного вечора, місцевий парох о. Степан Духніч благословляв юних хлопців та дівчат у самостійне життя: «Школа дала вам гарний старт у майбутнє; залишивши ці стіни, ви маєте і надалі бути зразком людяності, кожного дня продовжувати працювати над собою. Намагайтеся не відмежовувати те, чого вас навчали, від подальшого свого життя. Хотілось би у такому ж гарному настрої бачити усіх вас завтра зранку у церкві». Наступного  дня  після випускного балу, у неділю, Андрій, чи не єдиний із однокласників, стояв на Службі Божій у храмі.

 

Ведуч. :            Він був активним і в громадському житті школи. «Товариський, доброзичливий», –  так згадують його однокласники. Така думка склалася і в тих учнів, котрі провчилися з Андрієм Костиркою тільки 2 роки – у десятому-одинадцятому класах. Пригадують Володимир Білик, Василь Кутний та Михайло Борбулевич: «Закінчивши загальноосвітню школу І-ІІ ст. у Вовкові, ми вирішили продовжити своє навчання в Костенівській школі. Не знали, хто будуть наші вчителі та однокласники. Прийшовши 1 вересня до школи, ми одразу звернули увагу на хлопця, який виявився нашим однокласником. Він відрізнявся від інших своєю веселою і життєрадісною вдачею. Всі ми гадали, що нам буде тяжко звикнути до нової обстановки у школі, проте, якщо там є такий однокласник, як Андрій Костирка, веселий та позитивний, то швидко звикаєш. Навіть у найважчі моменти  нашого спільного навчання він завжди знав, як підтримати своїх однокласників добрим словом, порадою, ми могли на нього покластися». Завжди доброзичливий і спокійний юнак водночас умів бути вимогливим до себе та до інших, принциповим і справедливим.

 

Ведуч. :           Андрій захоплювався спортом, особливо волейболом, часто у складі шкільної команди брав участь у районних змаганнях. Волейболом займався і після навчання у школі. У складі сільської команди хлопець виступав у змаганнях з футболу. До спорту привчав і свого молодшого брата Володимира. Вдома хлопці власноруч змайстрували турнік, щоб підтримувати гарну спортивну форму.

 

Ведуч. :           2008-го року Андрій закінчив школу, отримавши атестат про середню освіту. Згодом вступив до Львівського деревообробного коледжу, в якому провчився три роки та здобув професію технолога з деревообробки. Закінчивши навчання, рік працював на будівництві.

Але потай мріяв про стрибки з парашутом у внутрішніх десантних військах. І 2012-го року пішов служити в Українську армію. У 80-й аеромобільній десантній бригаді Андрій Костирка прослужив з 14 квітня 2012 року по 4 квітня 2013 року

 

Ведуч. :            Коли виконав свій обов’язок перед країною, відслуживши в  армії, працював в охоронній службі. Але глибоко в душі мріяв далі служити Вітчизні і своєму народу. Ще з дитинства бачив себе воїном, захисником. На шкільній світлині ще в початкових класах Андрій з мечем у руках – воїн Різдвяного вертепу. Бажанню бути військовим не могли завадити і батьки, які попереджали хлопця про складність такої професії.

 

Учень:                       

У нього було перше слово: «Мама».

І перші кроки Він з матусею робив.

Його любила так, що й словом не сказати,

Він добрим сином все життя у неї був.

І тут прийшов, матусі поклонившись,

Сказав: «Прощайте, мамо, я зібрався на війну,

Щоб захистити Україну-неньку,

І повернувшись – мовити: «Я ж обіцяв: прийду».

Щоб, виживши, у Ваші ноги впасти

І попросити на життя благословень,

І вибачитись… Тяжко, мамо,

За все життя перед тобою завинив.

А пам’ятаєш, мамо, першу рану?

Як я купався у росі і бігав безтурботним зранку,

А послизнувшись, впав у бур’яни.

Як я кричав  і плакав: «Мамо рідна!

Матусю…Боже, як болить.»

Із рани кров текла краплисто,

А ти спішила – і сивіла на очах.

Пробач, матусю, перша рана – моя вина,

І решта твого болю – теж.

Пробач за те, що, знаючи, як ти страждаєш,

Я забував про все, й про тебе в плині днів…

Тепер я виріс. Може, ще й зарано,

Але повір: я виріс і змужнів.

Пробач мені за всі сердечні рани,

За те, що не кажу: «Люблю».

За те, що на війну іду... Та я повинен, зрозумій.

Це мій дорослий вибір. Там Батьківщину-матір

Плюндрують і вбивають на очах!

Та не дозволю я, матусю, убивать.

Я не дозволю! Хоч, можливо,

І не прийду вклонитися Тобі.

Пробач мені, матусю мила, та я іду...”

(Виконання пісні А.Матвійчука “Кленова балада”)

 

Ведуч. :            30 серпня 2013 року Андрій Костирка підписав договір на контрактну службу у Львівському вісімдесятому аеромобільному полку. Молодого десантника бойові дії, що несподівано охопили схід України, торкнулися відразу. У лютому 2014 року Андрія та його товаришів відправили на заняття з підготовки до антитерористичної операції на Яворівський полігон. З полігону 8 березня він був відправлений у Чернігівську область, місто Гончарівськ, де два тижні тривало бойове злагодження.

 

Ведуч. :          Далі бригада вирушила в місто Конотоп Сумської області, де основними завданнями були укріплення та охорона блокпостів. Незабаром з Конотопа Андрій відправився в розподільний пункт військової частини у Харківську область. Згодом 9 квітня бригада зупинилася на околиці Луганська, розташувавшись у закинутій військовій частині, де на той час боїв ще не було. 13 квітня шлях воїна проліг до м. Слов'янська Донецької області, через декілька днів Андрій Костирка вперше відчув, що таке справжня війна: бійці відбивали обстріли, відстоювали блокпости навколо Слов'янська. Два місяці бойових дій під Слов’янськом були особливим гартом для молодого військового. 

 

Ведуч. :            12 червня 2014 року бригада Андрія Костирки була виведена з околиць м. Слов'янська і скерована в штаб АТО. Звідти 13 червня літаком бійців перевезли в Луганський аеропорт, який перебував на той час під постійними обстрілами. Наступного дня екіпаж, котрий доправляв напередодні бійців, загинув, виконуючи чергове перевезення: літак ІЛ-76 був збитий терористами  неподалік від місця призначення разом з усіма 49-ма українськими бійцями на його борту.

 

Ведуч.: Андрій Костирка стійко переносив психологічний тягар, розчищаючи залишки збитого літака та звільняючи тіла загиблих з-під решток обгорілого металу. «Декілька днів не хотілося нічого говорити та їсти», – поділився в розмові з братом. Вже наступного дня відбувся довготривалий обстріл, згоріла техніка.

 

Ведуч. :            З 14 червня по 17 липня Андрій перебував у Луганському аеропорту  (9-й блокпост), в епіцентрі бойових дій. Впродовж тривалого періоду бійці були відірваними від світу, без найнеобхідніших засобів існування (їжі і води), без будь-якого зв’язку з командуванням та іншими підрозділами. Відсутність мобільного зв’язку та постійні бої збивали відчуття часу, важко було згадати дату. Якось до оточених ворогами українських захисників  прорвалися бійці підрозділу «Айдар», вони допомогли воїнам знайти воду, вказавши на місця колодязів. Одного дня Андрій отримав поранення в руку, але не зізнавався у цьому рідним, аби їх не засмучувати..

 

Ведуч. :      17 липня почався черговий шквальний обстріл «Градами», після якого територія перебування бригади Андрія Костирки була охоплена пожежею: загорілася трава. Бійці намагалися завадити поширенню вогню, адже там стояло декілька машин з боєприпасами, що прибули напередодні. Раптом з однієї машини пролунав крик пораненого солдата про допомогу. Андрій кинувся рятувати його, витягаючи з машини. Став гасити вогонь навколо машини, до якої вже підбіг інший боєць, та раптом один із боєприпасів розірвався. Андрій впав долілиць, закриваючи тілом товариша. Осколок завдав Андрієві смертельного поранення. Саме того дня мати хлопця Галина Василівна разом з іншими матерями брала участь у пікетуванні органів управління військової частини у Львові – з вимогою проведення ротації їхніх синів, яка повинна вже була на той час відбутися. Жахливу звістку про загибель Андрія пані Галина почула там же, під брамою військової частини на вулиці Стрийській, де вона провела багато годин в очікуванні, що її сина все ж відпустять додому.

 

Учениця:           

Уклін Вам, рідні тату й мамо,

Він нині з Вами на землі.

А так, він журавлем над Вами

І обіймає білими крильми.

Пробачте, рідні тату й мамо,

Себе для Вас він не зберіг.

Ту п’ядь землі, що під ногами, своїм він тілом оберіг.

На Сході ворог... Гинули герої.

Летовище... Сталевий град і крик.

Братів поранених із бою

Він виніс на плечах своїх.

А ворог цілився у нього...

Він полетів за дальній пруг,

Та не згасив вогонь священний

Країни волелюбний дух.

Уклін Вам, вся його родино,

Всі ті, кого недолюбив.

Любов до Вас і України він кров’ю серця окропив.

 

Ведуч. :             Години, дні після цієї страшної звістки для родини минали як у тумані. Як і будь-яка інша мама, пані Галина надіялася, що син її живий. Та реальність виявилася жорстокою.

Певний час тривали перемовини із противником про вивезення «200-х» та поранених. Періодично домовленості зривалися та знову відновлювалися. Вночі 22 липня тіло Андрія зустрічали мешканці рідного села, в яке він так мріяв повернутися живим і не втрачав своєї надії до останнього. Односельчани та друзі сумно зустрічали тіло героя квітами, лампадками вздовж дороги, з великою тугою і болем у серці.

 

Учень:   

Не забудем твій подвиг ніколи,

Подвиг лицаря, воїна, сина,

Подвиг брата, солдата, героя.

Ти боровся за волю країни,

За щасливе життя Батьківщини,

За село своє, за родину –

Ти відстоював честь України.

Ми пишаємося Тобою:

Ти стояв до останнього в бою,

Залишився людиною і на війні,

Не зчерствив юну душу на мертвий «протез»

І не зрадив себе у важкій боротьбі.

До кінця Ти жертовно доніс свій хрест…

 

Ведуч. :      Попри свій молодий вік, хлопець був рішучим та відважним. Указом Президента України від 8 вересня 2014 р. Андрій Костирка нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) – "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України".

 

Учениця:         

Згадай свою Батьківщину,

Те місце, де серце щемить.

Ми горді за Україну,

Країна – перетерпить…

І є нам кого оплакувати,

І є нам кого жаліти…

Та маємо ким пишатися –

Героями України.

Повстанем з руїн!

І знову покажемо, хто ми є!

Не влада будує країну –

Країну будуємо ми!

Так завжди було – і так буде!

Хай знають Герої АТО:

Ми вільні й горді люди,

І нас не здолає ніхто!

 

Ведуч. :           26 квітня 2015 р. у Брюховицькій загальноосвітній школі І ступеня було відкрито пам’ятну дошку Андрію Івановичу Костирці. На відкритті були присутні його  військові побратими: Тарас Личко, Микола Тобейчик, Іван Копко. Бійці наголосили на великій самопожертві Андрія Костирки заради своїх товаришів та України.

 

Ведуч. :  17 лютого 2016 року Перемишлянська районна рада Львівської області рішенням №274 ІІІ позачергової сесії VІІ скликання присвоїла навчально-виховному комплексу «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ст. – ДНЗ» с. Костенів ім’я Андрія Костирки.

 Андрій Костирка залишився у пам’яті усіх справжнім героєм.

Ти не будеш безіменним,

Одним із багатьох, Герой- солдат!

Твоя оселя вічна – в пам'яті народу.

Осанна подвигу твоєму – і не тільки

В дні знаменних дат!

 

Ведуч. :                   

Герої не вмирають і не вмруть,

Героїв пам'ятатимуть віками.

Вам славу гідно віддають

І голови схиляють перед вами.

 

Вшануймо хвилиною мовчання пам'ять полеглих за незалежність України Героїв, у сузір'ї імен яких є й ім'я Андрія Костирки.

(Хвилина мовчання)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Літературно-музична композиція

«Молитва за Україну»

(до Дня захисників і захисниць Вітчизни)

 

Учні:          1.       Благослови, Пречиста Діво, Царице неба і землі,  

                              Тисячолітню Україну, скріпи її духовну силу

                              Щиро молитися Тобі,.

 

                    2.       Діво Пресвятая, Матір матерів,                               

                              Пригорни до серця всіх Твоїх синів.

                              Освіти їх душі світлом золотим,

                              Виповни любов'ю неспокійний дім.

                              Научи, як землю вберегти від зла

                              Розумом, діянням і крилом тепла.

                              Зоре-зорянице, сонце доброти,

                              Землю України щастям освіти.

 

                    3.       Свята Заступнице! Пречиста Діво!                    

                              Ти оповий нас Покровом білим

                              І під опіку візьми Вкраїну,

                              Не дай їй впасти знов на коліна.

                              Народ наш просить захисту в тебе,

                              Бо Ти – Цариця Землі і Неба.

                              Прийми нас ще раз під свій Покров.

                              Вкотре благаєм Тебе ми знов:

                              Ти захисти нам Матір-Вкраїну.

 

Ведуча:      Для нас, українців, день Святої Покрови – це особливе свято у християнському та національному календарі: воно нерозривно пов’язане з боротьбою нашого народу за право бути вільними, воно символізує зв'язок поколінь і невмирущість героїчних традицій

 

Ведучий:    Свято Покрови було найбільшим святом для козаків: цього дня у них відбувалися вибори нового отамана.  Наші лицарі: козаки,  а згодом – січові стрільці, вояки Української Повстанської Армії – вірили, що Свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею. Оберігає Вона і нині наших захисників на Сході України.

 

Учень:                 Хай молитва до неба полине                   

                              За всіх нас, як спокута. летить.

                              Та найперше за рідну країну

                              Буду щиро я Бога просить.

                              Боже, змилуйся, прошу, над нами

                              Нагадай нам, що всі ми брати.

                              Хай синів не втрачатиме мама.

                              Дім від ворога нам захисти.

                              Боже, дай нам і спокою, й миру,

                              Колоситься хай хліб золотий.

                    За Вкраїну молюся я щиро:

                    Бережи, Боже, край наш святий.     

                   

Учениця:             У всіх людей одна святиня,                                                                                    Куди не глянь, де не спитай.

                              Рідніша їм своя пустиня,

                              Аніж земний в чужині рай.

                              Їм красить все їх рідний край.

                              Нема без кореня рослини,

                              А нас, людей, без Батьківщини.

 

Ведуча:  У глибину століть сягає історія нашого народу. Україна виплекала волелюбну Запорізьку Січ, виколисала велетнів сили і духу, таких, як Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Устим Кармелюк, Олекса Довбуш, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський, юні оборонці Крут, Степан Бандера, Андрей Шептицький, Роман Шухевич…

                             

(Лунає пісня про січових стрільців)

Ведучий:  Історія повстанської армії золотими літерами вписана в  загальну історію України. УПА вела справедливу визвольну боротьбу проти трьох жорстоких тиранічних режимів світу. Пролита кров не кане в забуття. Сини України! Українські повстанці! Вони вмирали як герої, а останніми їхніми словами були: «За тебе, свята Україно!». Вони вмирали, щоб Україна жила, була вільною.

Учні :         1.       За Україну юнь вмирала,                                 

                              За нашу волю, за народ.

                              Помилувань від катів не чекали –

                              Від комуно-фашистських заброд.

                              Звірів лютий ворог, шалів, сатанів,

                              Палив ліси, села вогнями.

                              Три армії в нетрі волинських лісів

                              Він вислав в облаву за вами.

 

                    2.       Не плач, сива мамо, даремно не жди,                  

                              Не мрій про маленькі внучата…

                              Кохання пал чистий, як крапля води,

Згасила остання граната.

В сльозах хоронили ви друзів в дорозі,

Клялися їх образ в серцях зберегти.

І падали слідом, точились в знемозі,

Та вірні ідеям до скону були.

 

                    3.       Українські повстанці! Скрізь є ваші могили.    

                              На граніті тризуб на весь світ засіяв.

                              О, який маю жаль, що не всі ви дожили

                              До тих днів, коли світ Україну пізнав.

                              Ще дорога важка, в’яне листя калини,

                              В сивині ваших літ затаїлась зима.

                              О повстанці, вояки, курінні і старшини,

                              Україна вас серцем своїм обійма.

 

                    4.       Простіть за те, що півстоліття не знали, хто ви, звідкіля,  

                              Як умирали й боронили Вкраїну-матір і життя.

                              Збережемо і примножимо славу героїв,

                              Нехай і для нас будуть святими слова українських повстанців:

Хлопці  (разом) : Батьківщині будь вірним до загину, нам Україна вище над усе!

 

Ведуча:  Боротьба УПА за Українську Державу була надзвичайно виснажливою, тяжкою і кривавою. Більш ніж півстоліття про це замовчувалося, а повстанців радянська влада називала бандитами. Але у глибинній пам’яті українського народу учасники визвольного руху 40-50-х років минулого століття залишилися героями-захисниками вітчизни. Тож звертаймося до нашої пам’яті – у ній наше коріння і спасіння. Ця пам’ять дасть нам сили вистояти й не втратити честі й гідності нині, у час випробувань.

                             

Учениця  декламує вірш  І. Гавінської  «Клич волі»                                

 

(Входить юнак у військовій формі)

Юнак:  Я вже не знаю, якого кольору літо. До 2014 року воно буяло пишними барвами квітів, заплітало пшеничну косу поля, п’янило пахощами соковитих трав…. Нині воно має обличчя смерті, холодний погляд війни.

Ведуча:  Здригнулася земля, зайшлася криком:

                    «Сину! Збережи і захисти!»

                    Вийшла мати з іконним ликом:

                    «Йди, синочку. Хто ж, якщо не ти?»

                    Спалахнуло небо, впало крижнем:

                    «Сину! Збережи і захисти!»

                    Вийшла жінка з немовлятком ніжним:

                    «Йди, коханий. Хто ж, якщо не ти?»

                    І уже ні сина, ані мужа,

                    Лиш чорніє спалена земля.

                    Та пліч-о-пліч стали біль і мужність,

                    Дух і віра, небо і земля.

 

Авторський вірш С. Бурбулевич «Присвята матері бійця»

(Вручення квітів гостям-бійцям АТО, матері А.Костирки))

 

Інсценівка

(Заходять хлопці в одязі українських солдатів)

-        Господи! Коли ж закінчиться це пекло?

-        Не знаю… Ніхто не знає… Терористи, бандити, нічого святого не мають. Ані сумління, ані Бога не бояться.

-        То дітьми й жінками мирними прикриваються, ідучи в наступ.

-        А то стріляють по українських будинках, ви ж пам’ятаєте – трагедію під Волновахою. Більше десятка жінок і дітей загинуло…

-        І до цього не можна звикнути.

(До гурту юнаків підходить ще один хлопець)

-        Дмитре, бачив? Твій брат… Словом, сам дивись… (протягнув хлопцеві планшет).

-        (Дмитро бере планшет)  Володька? Брат?

-        Але ж він у військовій формі Російської Федерації.

-        (Дмитро закриває обличчя) Мама… Що скаже мама? Вона ж помре від сорому та болю…

-        Заспокойся. Усе буде добре. Сьогодні головне – вирватися живими з цього пекла. Іловайськ… Обіцяють підтримку. Тож іще доведеться повоювати з москалями.

-        Віч-на-віч із рідним братом.

-        Може, його там і нема.

-        Може, є. Що ж буде?

-        Стрілятимеш?

-        Ні.

-        А якщо він стрілятиме?

-        Спробую обійняти. Він же брат мій.

(Хлопці виходять)

Ведучий:  І земля знову загойдалася. На хлопців полетіли вогненні кулі. Та для Дмитра вони були менш убивчими, ніж зустріч із братом-зрадником, із яким війна поставила їх по різні боки автоматних прицілів, під різні прапори.

 

Авторський вірш С. Бурбулевич «Яке ти маєш право зватись українцем?»

 

Ведуча:  Так в обличчя України знову дивилися новітні Каїн із Авелем… А за них за сотні кілометрів молилися батьки,  які навчали синів любові та добра, ростили дітей своїх для миру.

 

Ведучий: Батьки… Їм, певно, і в найстрашніших снах не наснилася б ця безглузда війна ХХІ століття, коли в годину воєнного лиха в одному із міст Донбасу на полі бою стоятимуть по різні боки два сини – діти одних батьків…

 

Ведуча:  Розкраяно життя на «до» і «після». Але мати, молитва, Батьківщина – для захисника завжди святе. І як колись ішли українці до війська УПА, так і нині справжні сини рідної землі йдуть її захищати, бо вірять у силу свою, у правду, на якій споконвіку народ тримається.

 

Учениця:  Пречисту Правду, рідну мову                                               

                    Стрічає незалежний край.

                    Та бачу я Вітчизну нову,

                    Де розквіта огню розмай.

                              Злетілися московські круки

                              Мою Вкраїну розпинать…

                              І заламали Сходу руки,

                              Щоб кров дітей моїх спивать.

                    Нові загарбники чи юди

                    Війну несуть за срібняки…

                    І піднялись в єдинстві люди,

                    Щоб рідні захистить стежки.

                              Молюсь за тебе, Батьківщино,

                              І вірю: дух наш не здолать.

                              Розвалиться страшна руїна,

                              Козацькім роду панувать.

                    І буде мир, і спокій, воля,

                    Сходу і Заходу цвісти.

                    Воскресне правди горда доля..

                    Вкраїно, мамо, ти живи.

                              Я ж вірую у мирне завтра

                              В краї, де молиться верба,

                              На прощу йдуть лани пшеничні,

                              І смерть безсмертя обійма.

 

Юнак декламує вірш «Не плач за мною, мамо, не ридай…»

 

Учениці:     1. (з лампадкою)  Горить свіча, і пам'яті сльоза                     )

                                                 Додолу з неї краплями стікає.

                                                  Земля ридає, плачуть небеса –

                                                 Своїх дітей Вітчизна-мати тут ховає.

 

                              2.       Багато з вас в коханні не признались.

                                       Надворі скоро втішиться весна.

                                       Чому ж її ви, хлопці, не діждались?

 

                                        3.                 Додолу з неї краплями стікає.

                                                 Земля ридає, плачуть небеса –

                                                 Героїв Україна поминає.

 

Ведучий:  Хвилиною мовчання вшануймо полеглих захисників Вітчизни – Героїв минувшини та сьогодення.

(Хвилина мовчання)

(Вокальний дует виконує пісню «Над землею тумани…»)

 

(На фоні слайду про Небесну Сотню)

Учні:     1.  Ми ніколи не забудем їх,                                   

                    Бо не маєм права забувати.

                    Щирих, непокірних, молодих,

                    Їм би жити, а не помирати.

 

                 2. Очі сірі, карі,

                    Дивляться нам прямо в душу з фото.

                    Зло земне і мрії їх ясні

                    Бачить з неба Всевидюще око.

 

                3.  В небі спокій вже чекає їх,

                    Вічна пам'ять на землі настала.

                    Богу молимося за Героїв всіх,

                    Бо Герої, справді, не вмирають!

         

Учні:          1.        Моя Україна – в огні                                 

                              Безкрилою птахою б’ється.

                              Та вірте: не стишиться, ні,

                              Її многотисячне серце! 

 

                    2.       Молюсь за тебе, Україно

                              Щодня, щоночі у думках.

                              Коли ми разом – ми єдині,

                              Молюсь за кожного, за  нас.

 

                    3.       Мабуть, в цей час лише молитва                 

                              Доречна у наших серцях,

                              Я сподіваюсь, що почує

                              Мене Господь на небесах.      

 

4.       Прошу єднання для народу,                       )       

                              Будь ласка, Боже, збережи

                              Життя людей і їх свободу,

                              Будь ласка, нам допоможи.

 

                    (Лунає пісня гурту «Мандри» «Не спи, моя рідна земля…»)         

                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

День пам'яті

жертв Голодоморів в Україні

 (Демонструється відео з піснею «Голодомор 1932-1933 років» у виконанні Ніни Матвієнко)

Ведуча 1:  

Це страшне слово «голод». Люди, яким вдалося його пережити, з жахом згадували про той час. Залишали спогади, щоб правду про штучне винищення української нації знали їхні нащадки, ми з вами, щоб це більше не повторилося. Був в Україні страшний голодомор 1932-1933-го років. Від голоду помирали і дорослі, і діти. Матері божеволіли, бо не могли порятувати своїх дітей від голодної смерті. Шматок хліба мав ціну самого життя. Тому кожний, хто пережив цей страшний час, ніколи не кине шматок хліба на землю, бо перед ним завжди будуть очі тих, хто помер від голоду в ті страшні роки.

 

Ведучий 2:

          Хіба можна уявити, що народ-хлібороб помирає від голоду? У ті часи жертвами ставали не окремі люди – зникали цілі села. Від голоду згасали старі люди, молодь. Найстрашніще – помирали діти. Влада свідомо морила голодом мільйони українців, вчиняючи жахливий злочин проти людства і людяності. А головне – це був злочин проти народу. У міжнародному праві це називається геноцид.

 

Ведуча 3:

          Обдирали селян…

          Обдирали селян, наче липку.

          Мав коня – то вже був з «куркулів».

          Супротивних – в Сибір, там крізь шибку

          Скільки глянеш – дроти таборів.

          В таборах – той, хто землю леліяв,

          У буремні відстояв грудьми.

          «Вождь великий» всю тундру засіяв

          З України моєї людьми.

 

Ведучий 2:

          Голодна смерть, напевно, найстрашніша.

          Вона повільна, довга і тяжка.

Жахлива і пекельна, найлютіша,

          Бо зводить з розуму й така тривка…

          А це ж було… І ніде правди діти,

          Що заподіяли цю смерть більшовики.

          Дорослі мерли, старики і діти –

          Це геноцид кривавої руки.

          Щоб наш народ нескорений здолати.

          Що прагнув волі і в борні стояв.

          Його рішили в чорнозем загнати,

          Щоб голову вже більше не підняв.

Ведуча 1:  

          Вмирали сім'ї,  вимирали села…

          Бо все забрали, що народ зростив..

          Статистика доволі невесела…

          Мільйони більшовицький кат згубив.

          А ті, хто вижив, будуть пам’ятати,

          Як голодом морили чесний люд.

          Бо ж пам'ять у народу не забрати…

          Й не знищити, не змити, наче бруд.

          Вона передалась нам генетично

          Й живе у нас завжди з маленьких літ.

          І буде жити в Україні вічно,

          Тож хай про це почує цілий світ!

Ведуча 3:

          Ця трагедія ніколи не повинна повторитися. Наша пам'ять не дозволить нікому це зробити. Це наша історія, яку ніхто не має права забути. Запаліть  свічку пам'яті. Нехай цей знак символізує нашу скорботу про мільйони загублених життів співвітчизників.

(Під звучання пісні Б.Стельмаха та М.Скорика «Свіча» у виконанні О.Білозір (з відео) двоє  учнів запалюють лампадки і ставлять на стіл обабіч панно з картою України)

 

Ведуча 3:

          Запалим свічку, хай зігріє душі

          Усіх, кого забрав голодомор.

          Це було страшно! Як настала тиша.

          Усюди панував смертельний тон.

          Червоний кат забрав все до зернини.

          Ні крик людей, ні плач дітей не зупиняв.

          І, пухнучи від голоду, вмирали,

          А кат, мов навіжений, реготав.

          Засвітим свічку, хай зігріє душі

          Усіх, кого забрав голодомор.

          Нехай покояться у мирі всі, хто мучивсь.

          Ми пам'ятаєм їх!

А зараз прошу вшанувати пам'ять мільйонів невинних жертв Голодомору хвилиною мовчання.

(Хвилина мовчання)

Ведучий 2:

          Останньої суботи листопада Україна вшановує пам'ять жертв Голодомору 1932-1933-го років. У цей день в містах і селах нашої держави тисячі людей запалюють свічки пам'яті по невинно померлих з голоду. У храмах будуть  відспівувати панахиди. На знак вшанування жертв Голодомору приєднайтесь до Всеукраїнської акції «Запали свічку!». Із  настанням темряви засвітіть і поставте свічку на підвіконня так, щоб її було видно знадвору. Цей вогник символізуватиме нашу скорботу і пам'ять про мільйони жертв Голодомору. Акція «Запали свічку!» – це знак нашої пам'яті. Це святий вогник, який зігріє душі загиблих. Це світло очищення наших душ задля нашого майбутнього.

 

Ведуча 1:

          Плач убитих лунатиме повік.

          Його почувши, пам’ятай:

          Усіх людей, що не дожили вік,

          Ніколи ти не забувай!

          Тож поки жеврітиме свічка

          У тебе на вікні –

          Ми пам’ятатимем про голод

          Ще довгі, довгі дні.

          А зараз прошу усіх присутніх, дітей і дорослих, прикріпити на карту України символічну квіточку – незабудку як символ нашої пам’яті про  трагедію Голодомору.   (Прикріплює першою квітку на карту)

 

(Під звучання пісні Б.Стельмаха та М.Скорика «Свіча» у виконанні О.Білозір (без відео) присутні прикріплюють квіточки на карту України)