Андрій Костирка: життя, гідне наслідування 

 

 

 

 

 

 

 

 

Андрій Костирка: життя, гідне наслідування. – Перемишляни: РМК, 2019р. – 28 с.  

Укладачі:

Бутрий З.І.,  Гавінська Н.М

 

Затверджено радою методичного кабінету відділу освіти Перемишлянської РДА.

Протокол № 2 від  20.11. 2019 року

 

Посібник містить матеріали про життя та бойовий шлях полеглого  воїна АТО Андрія Костирки, поетичні присвяти герою, світлини.

Рекомендовано для використання у закладах загальної середньої освіти.

 Відповідальний за випуск:  Гавінський С.М.  

Комп’ютерна верстка та макетування: Бутрий З.І.

Друк: 40 прим.

 

Вступ

 

У сучасних суспільно-політичних умовах, коли народ України ціною життів Героїв Небесної Сотні, полеглих під час військових дій захисників Вітчизни, зусиллями українських добровольців та волонтерів відстоює свободу і територіальну цілісність, пріоритетного значення набуває військово-патріотичне виховання школярів. Це процес цілеспрямованого систематичного формування почуття патріотизму, духовної та психологічної готовності до виконання громадянського і конституційного обов’язку щодо захисту суверенітету, територіальної цілісності України. Сучасним прикладом такого виховання у сім’ї та навчальному закладі може слугувати життя молодого героя Андрія Костирки. - нашого земляка, вихідця із села Брюховичі Перемишлянського району.  Занадто велику ціну заплачено – і ця плата продовжується щодня – щоб учитися на прикладах саме таких героїчно-патріотичних історій.

Враховуючи те, які плоди дає праця педагогів і сім’ї,  будьмо впевнені у тому,  що  спільні зусилля у майбутньому  принесуть хороший результат, допоможуть краще   зрозуміти велич  і невмирущість святинь рідної Вітчизни, пройнятися гордістю за свій народ та країну.    

 

 

 

Пам’ятаймо своїх героїв. Андрій Костирка

Герої не вмирають і не вмруть,

Героїв пам'ятатимуть віками.

Вам  славу гідно віддають

І голови схиляють перед вами.

 

Біографічна довідка

Народився Андрій Іванович Костирка 13 грудня 1990 року в с.Брюховичі Перемишлянського району Львівської області. Батьки – Костирка Іван Іванович та Костирка Галина Василівна.

У сім’ї Андрій  був первістком, тому батьки рано привчили сина до  самостійності. Скоро йому доручили доглядати молодшого братика Володю.

У 1997 році Андрій пішов у перший клас Брюховицької початкової школи. Усміхнений, щирий, спокійний, по-дитячому відкритий – таким запам’ятався він своїй першій учительці Ірині Іванівні Колич.

1 вересня 2001 року Андрій Костирка зарахований  учнем 5 класу Костенівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. У школі навчався добре, сумлінно виконував свої обов’язки. З-поміж інших учнів вирізнявся стриманістю та  врівноваженістю.

Класний керівник Зіновій Михайлович Свереда згадує: «Андрій запам’ятався як здібний, старанний, добрий і ввічливий у ставленні до інших учень. Мав схильність до вивчення гуманітарних предметів. Ніколи не відмовлявся від участі у шкільних заходах, спортивних змаганнях. Поважав старших, був слухняним, ходив до церкви». 

Андрій був надзвичайно вихованим, основи цього виховання закладалися у сім’ї, де батьки завжди були авторитетом для нього, постійно цікавилися справами сина. Моральні якості хлопця ставали ще міцнішими, адже він бачив  приклад своїх батьків. Андрій  виховувався в повазі до праці, чистоти й охайності, тому зростав  акуратним, працелюбним –  і ці риси проявлялися у школі. Односельці пригадують, як разом із матір’ю сини постійно працювали в полі, допомагали по господарству. 

Сім’я виховувала сина  у глибокій християнській вірі, ці традиції підтримувалися також у школі: на уроках християнської етики Андрій був уважним, всією повнотою душі всотував основні духовні цінності.   Відповідальність та обов’язок бути щонеділі на Літургії переростали в подальшому у відповідальність суспільну. Коли Андрій Костирка разом зі своїми однокласниками стояв на урочистій лінійці випускного вечора, місцевий парох                     о. Степан Духніч  благословляв юних хлопців та дівчат у самостійне життя: «Школа дала вам гарний старт у майбутнє; залишивши ці стіни, ви маєте  залишатися зразком людяності, кожного дня продовжувати працювати над собою. Намагайтеся не відмежовувати те, чого вас навчали, від подальшого свого життя. Хотілось би у такому ж гарному настрої бачити усіх вас завтра зранку у церкві». Наступного  дня  після випускного балу, у неділю, Андрій, чи не єдиний із однокласників,  стояв  на Службі Божій у храмі.

Він був активним і в громадському житті школи. «Товариський, доброзичливий», –  так згадують його однокласники. Така думка склалася і в тих учнів, котрі провчилися з Андрієм Костиркою тільки 2 роки – у 10-11 класах. Пригадують Володимир Білик, Василь Кутний та Михайло Борбулевич: «Закінчивши загальноосвітню школу І-ІІ ст. у Вовкові, ми вирішили продовжити своє навчання в Костенівській школі. Не знали, хто будуть наші вчителі та однокласники. Прийшовши 1 вересня до школи, ми  одразу звернули увагу на хлопця, який виявився нашим однокласником. Він відрізнявся від інших своєю веселою і життєрадісною вдачею. Всі ми гадали, що нам буде тяжко звикнути до нової обстановки у школі, проте, якщо в твоєму класі є такий однокласник, як Андрій Костирка, веселий та позитивний, то до нової обстановки швидко звикаєш. Навіть у найважчі моменти  нашого спільного навчання він завжди знав, як підтримати своїх однокласників добрим словом, цінною порадою, ми могли на нього покластися». Завжди доброзичливий і спокійний юнак водночас умів бути вимогливим до себе та до інших, принциповим і справедливим.

Андрій захоплювався спортом, особливо волейболом, часто у складі шкільної команди брав участь у районних змаганнях. Волейболом займався і після навчання в школі. У складі сільської команди хлопець виступав у змаганнях з футболу. До спорту привчав і свого молодшого брата Володимира. Вдома хлопці власноруч змайстрували турнік, щоб підтримувати гарну спортивну форму.

У 2008 році Андрій закінчив школу, отримавши атестат про середню освіту.

Згодом вступив до Львівського деревообробного коледжу, в якому провчився три роки та здобув професію технолога з деревообробки.

Закінчивши навчання, рік працював на будівництві. І в 2012 році пішов служити в Українську армію, про  яку мріяв ще з дитинства, особливо хотів служити у внутрішніх десантних військах. У 80-й аеромобільній десантній бригаді Андрій Костирка прослужив з 14 квітня 2012 року по 4 квітня 2013 року.

Коли виконав свій обов’язок перед країною, відслуживши в  армії, працював в охоронній службі. Але глибоко в душі мріяв далі служити Вітчизні і своєму народу. Ще з дитинства бачив себе воїном, захисником. На шкільній світлині ще в початкових класах Андрій з мечем у руках – воїн Різдвяного вертепу. Бажанню бути військовим не могли завадити і батьки, які попереджали хлопця про складність такої професії.

 

 

Бойовий шлях Героя

 

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через це.

Ліна Костенко

30 серпня 2013 року Андрій Костирка підписав договір на контрактну службу у Львівському  вісімдесятому аеромобільному полку. Молодого десантника бойові дії, що 2014 року несподівано охопили схід України, торкнулися відразу. У лютому  Андрія та його товаришів відправили на заняття з підготовки до антитерористичної операції на Яворівський полігон. З полігону 8 березня 2014 року він був відправлений у Чернігівську область, м. Гончарівськ, де два тижні тривало бойове злагодження.

Далі бригада вирушила в місто Конотоп Сумської області, де основними завданнями були укріплення та охорона блокпостів. Незабаром з Конотопа Андрій відправився в розподільний пункт військової частини у місті Комінтерн Харківської області. Згодом 9 квітня бригада зупинилася на околиці м. Луганська, розташувавшись у закинутій військовій частині, де на той час боїв ще не було. 13 квітня шлях воїна проліг до                      м. Слов'янська Донецької області, через декілька днів Андрій Костирка вперше відчув, що таке справжня війна: бійці відбивали обстріли, відстоювали блокпости навколо Слов'янська. Два місяці бойових дій під  Слов’янськом були особливим гартом для військового.  

12 червня 2014 року бригада Андрія Костирки була виведена з околиць м. Слов'янська і скерована в штаб АТО. Звідти  13 червня літаком бійців було доставлено в Луганський аеропорт, який перебував на той час під постійними обстрілами. Наступного дня екіпаж, котрий доправляв напередодні бійців, загинув, виконуючи чергове перевезення: літак ІЛ-76 був збитий терористами  неподалік від місця призначення разом з усіма 49-ма українськими бійцями на його борту. Андрій Костирка стійко переносив психологічний тягар, розчищаючи залишки збитого літака та звільняючи тіла загиблих з-під решток обгорілого металу. «Декілька днів не хотілося нічого говорити та їсти», – поділився в розмові з братом. Вже наступного дня відбувся довготривалий обстріл, згоріла техніка.

З 14 червня по 17 липня Андрій перебував у Луганському аеропорту  (9-й блокпост), в епіцентрі бойових дій. Впродовж певного періоду бійці були  відірваними від світу, без найнеобхідніших засобів існування (їжі і води), без будь-якого зв’язку з командуванням та іншими підрозділами. Відсутність мобільного зв’язку та постійні бої збивали відчуття часу, важко було згадати дату. Якось до оточених ворогами українських захисників  прорвалися бійці підрозділу «Айдар», вони допомогли воїнам знайти воду, вказавши на місця колодязів. Одного дня Андрій отримав поранення в руку.

17 липня почався черговий шквальний обстріл «Градами», після якого територія перебування бригади Андрія Костирки була охоплена пожежею: загорілася трава. Бійці намагалися завадити поширенню вогню, адже там стояло декілька машин з боєприпасами, що прибули напередодні. Раптом з однієї машини пролунав крик пораненого солдата про допомогу. Андрій кинувся рятувати його, витягаючи з машини. Став гасити вогонь навколо машини, до якої вже підбіг інший боєць, та раптом один із боєприпасів розірвався. Андрій впав долілиць, закриваючи тілом товариша. Осколок завдав Андрієві смертельного поранення. Саме того дня мати хлопця Галина Василівна  разом з іншими матерями брала участь у пікетуванні органів управління військової частини у Львові – з вимогою  проведення ротації їхніх синів, яка на той час повинна вже була відбутися.

Певний час тривали перемовини із противником про вивезення «200-х» (у тому числі тіла Андрія Костирки) та поранених. Періодично домовленості зривалися та знову відновлювалися. Вночі 22 липня тіло Андрія зустрічали мешканці рідного села, в яке він так мріяв повернутися живим і не втрачав своєї надії до останнього. Односельчани та друзі сумно зустрічали тіло героя квітами, лампадками вздовж дороги, з великою тугою і болем у серці.

Попри свій молодий вік, хлопець був рішучим та відважним. Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 р.  Андрій Костирка нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) – "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України".

26 квітня 2015 р. у Брюховицькій загальноосвітній школі І ступеня було відкрито пам’ятну дошку Андрію Івановичу Костирці. На відкритті були присутні його  військові побратими: Тарас Личко, Микола Тобейчик, Іван Копко. Бійці наголосили на великій самопожертві Андрія Костирки заради своїх товаришів та України.

17 лютого 2016 року Перемишлянська районна рада Львівської області рішенням №274 ІІІ позачергової сесії VІІ скликання присвоїла навчально-виховному комплексу «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ст.. – ДНЗ» с. Костенів ім’я Андрія Костирки (відповідний наказ відділу освіти Перемишлянської районної держадміністрації №38 від 24 лютого 2016 року).

  Андрій Костирка залишився у пам’яті усіх справжнім героєм.  Його приклад повинен  надихати  кожного, хто є патріотом своєї держави, хто глибоко в серці носить почуття відповідальності за своїх близьких та український народ у цілому.

 

Цитата із книги:

У вогняному кільці. Оборона Луганського аропорту /Сергій Глотов, Анастасія Глотова, Анастасія  Воронова; Юрій Руденко, Дмитро Путята; худож.-оформлювач В.М.Карасик. - Харків: Фоліо, 2018. - 540 с.

Ст. 216-217:

«Серед захисників летовища з’являлося дедалі більше поранених, були і загиблі. Один з бійців 80-ої бригади, Андрій Костирка, пожертвував життям заради порятунку танкістів із підбитого танку».

§  .«.. більше стріляли зі сторони Луганська, безпосередньо з Луганська і, як визначали наші хлопці, стріляли по нам з Лутугиного. Ті самі люди місцеві розповідали, що стоять системи артилерійські в дитячих садочках, навіть на цвинтарі… Нам це було дико: як так? Вони прикривалися жителями, цивільними… Це було для нас незрозуміло просто.. […]

Ситуація настільки накалилась, що обстріли все збільшувались і збільшувались і так з часом ми почали нести втрати.

17 липня загинув хлопець з нашої роти, Андрій Костирка, він був кулеметником КПВТ, загинув після артилерійського обстрілу. Почала горіти одна машина, і він вибіг з хлопцями гасити цю машину. Вона була з боєприпасами, і коли гасив – то розірвався танковий снаряд, і він загинув. Це наш друг, і нам всім дуже важко було. Потім почались поранення, не було можливості евакуювати поранених хлопців.»

                                       Микола Тобейчик, солдат, 80 ОАЕМБр

 

§     «Гради» коли йшли – горіла трава, запалювалися машини, це все було одне біля одного. Відбувалася паніка. З нашої роти загинув перший чоловік – це був Андрій Костирка. Я пам’ятаю, як ми вибігли з бункера допомагати пораненим танкістам, які на «взльотці» благали про допомогу, командир роти на нас накричав  і сказав: «Ви що, хочете лежати разом з ними? Зупиниться обстріл – ми їх витягнемо. Всі назад!» Звісно, я не міг порушувати наказ командира […]. Я не побіг, інші хлопці також не побігли, але у нас із бункера був ще інший вихід до мінометних розрахунків 25-ї бригади, і двоє хлопців все ж таки вибігли іншим виходом.  Я не знав навіть, що вони побігли, серед них був  Костирка Андрій, який витягнув поранених, надав їм першу медичну допомогу, відтягнув під час обстрілу і пішов тушити танковий БК. Внаслідок вибуху снаряда йому відірвало півголови, він загинув, це була перша жертва. Вже поранені на той час були з нашої роти, але це перший був «двохсотий».

Знаєте, це для мене героїчна смерть, тому що він, може, і порушив наказ командира, але він не зміг у собі стримати цей біль тих хлопців, які лежали поранені і кликали на допомогу. Це було біля терміналу, біля пожежної частини. […] Рятуючи інших, він сам загинув. Я звертався неодноразово до деяких депутатів, щоби допомогли через міністерство, щоби все ж таки його нагородили посмертно «Героєм України», це для мене героїчна смерть, я завжди наводжу цей приклад.»

Тарас Личко, солдат, 80 ОАЕМБр

 

 

Поетичні присвяти

Пам’яті Андрія Костирки

Воїн Світла, Воїн Добра.

Ще з дитинства був скромний і тихий.

Хто б казав, дивлячись на русявого хлопця,

Що він стане сучасним героєм…

Дарма що ще юний, та серце хоробре.

 Полум’яний меч досі горить.

Захищав своїм тілом стійким

Побратимів, за них і поліг.

Пам’ятай, Україно, Андрія.

Пам’ятай, Батьківщино, Героя.

Не забудем твій подвиг ніколи,

Подвиг лицаря, воїна, сина,

Подвиг брата, солдата, героя.

Ти боровся за волю країни,

За щасливе життя Батьківщини,

За село своє, за  родину –

Ти відстоював честь України.

Ми пишаємося Тобою:

Ти стояв до останнього бою,

Залишився людиною і на війні,

Не зчерствив юну душу на мертвий «протез»

І не зрадив себе у важкій боротьбі.

До кінця Ти жертовно доніс свій хрест…

У пам’яті народу оживають

Уже відомі й не нові слова:

«Андрій – Герой. Герої не вмирають!

Героям поклоняється земля».

 

Авторська поезія Соломії Бурбулевич,

випускниці НВК «ЗНЗ l-lll ст - ДНЗ»

 ім. Андрія Костирки с. Костенів

 

  

Присвята героям

Багато слів несказаних і непочутих,

Багато правди в кожному із них.

Чому мовчиш? Вставай же, брате!

Чому невинні гинуть знов?!

А, може, винні? В тому, що хотіли,

Щоб  Україна- ненька вільною була,

Щоб не страждала рідна Батьківщина,

Щоб Україна знову зацвіла.

А ти мовчиш…

Тобі ніхто не вірить!

Усім однаково: чи жив ти, чи помер…

Всі просто скажуть, що померло… двоє,

Усі промовчать про твоїх дітей,

Про твою маму, батька і дружину.

Про те, що ти Герой, а не хлопчак,

Що ти помер за нашу Батьківщину.

Що ти завжди живий в наших серцях…

То нам усім однаково?.. Чи ж як?

Ні, ти не будеш безіменним,

Одним із багатьох, Герой- солдат!

Твоя оселя вічна – в пам'яті народу.

Осанна подвигу твоєму – і не тільки

В дні знаменних дат!

 

Авторська поезія Соломії Бурбулевич,

випускниці НВК «ЗНЗ l-lll ст - ДНЗ»

 ім. Андрія Костирки с. Костенів

 

 

Присвята матері бійця

У нього було перше слово: «Мама».

І перші кроки Він з матусею робив.

Його любила так, що й словом не сказати,

Він добрим сином все життя у неї був.

І тут прийшов, матусі поклонившись,

Сказав: «Прощайте, мамо, я зібрався на війну,

Щоб захистити Україну-неньку,

І повернувшись – мовити: «Я ж обіцяв: прийду».

Щоб, виживши, у Ваші ноги впасти

І попросити на життя благословень,

І вибачитись… Тяжко, мамо,

За все життя перед тобою завинив.

А пам’ятаєш, мамо, першу рану?

Як я купався у росі і бігав безтурботним зранку,

А послизнувшись, впав у бур’яни.

Як я кричав  і плакав: «Мамо рідна!

Матусю…Боже, як болить.»

Із рани кров текла краплисто,

А ти спішила – і сивіла на очах.

Пробач, матусю, перша рана – моя вина,

І решта твого болю – теж.

Пробач за те, що, знаючи, як ти страждаєш,

Я забував про все, й про тебе в плині днів…

Тепер я виріс. Може, ще й зарано,

Але повір: я виріс і змужнів.

Пробач мені за всі сердечні рани,

За те, що не кажу: «Люблю».

За те, що на війну іду... Та я повинен, зрозумій.

Це мій дорослий вибір. Там Батьківщину-матір

Плюндрують і вбивають на очах!

Та не дозволю я, матусю, убивать.

Я не дозволю! Хоч, можливо,

І не прийду вклонитися Тобі.

Пробач мені, матусю мила, та я іду…

 

Авторська поезія Соломії Бурбулевич,

випускниці НВК «ЗНЗ l-lll ст - ДНЗ»

 ім. Андрія Костирки с. Костенів

 

Горді, що українці

 

Згадай свою Батьківщину,

Те місце, де серце щемить.

Ми горді за Україну,

Країна – перетерпить…

І є нам кого оплакувати,

І є нам кого жаліти…

Та маємо ким пишатися –

Героями України.

Повстанем з руїн!

І знову покажемо, хто ми є!

Не влада будує країну –

Країну будуємо ми!

Так завжди було – і так буде!

Хай знають Герої АТО:

Ми вільні й горді люди,

І нас не здолає ніхто!

Авторська поезія Соломії Бурбулевич,

випускниці НВК «ЗНЗ l-lll ст - ДНЗ»

 ім. Андрія Костирки с. Костенів

 

Мить подвигу

Юнак з дитинства тихий був і скромний,

Таких і не помітищ у юрбі.

Чи міг він знати рішенець суворий,

Що доля готувала? Далебі.

Та у житті буває мить єдина,

Коли на роздум часу вже нема.

І на порозі Вічності людина

Свій вибір робить без вагань сама.

Юнак. Йому лиш двадцять три сповнилось.

І мрії всі були про майбуття, а не про подвиг.

Та небо сходу спалахами «градів» освітилось!

Вступить у зрілість він так і не встиг...

 

Авторська поезія Наталії Гавінської,

учительки української мови і літератури

 

Уклін Вам...

Пам’яті  воїна Андрія Костирки

 

Уклін Вам, рідні тату й мамо,

Я нині з Вами на землі.

А так, я журавлем над Вами

І обіймаю білими крильми.

Пробачте, рідні тату й мамо,

Себе для Вас я не зберіг.

Ту п’ядь землі, що під ногами, своїм я тілом оберіг.

На Сході ворог... Гинули герої.

Летовище... Сталевий град і крик.

Братів поранених із бою

Я виніс на плечах своїх.

А ворог цілився у мене...

Я полетів за дальній пруг,

Та не згасив вогонь священний

Країни волелюбний дух.

 

Уклін Вам, вся моя родино,

Всі ті, кого недолюбив.

Любов до Вас і України я кров’ю серця окропив.

Ніна Романяк

 

 

 

Андрій Костирка. Джерело позитивних емоцій.

 

 

                          

Список використаних джерел

 

1.     Книга пам’яті загиблих. [Електронний ресурс]. –  Режим доступу: http: //memorybook.org.ua/ 14/kostyrko.htm

2.    У вогняному кільці. Оборона Луганського аропорту /Сергій Глотов, Анастасія Глотова, Анастасія  Воронова; Юрій Руденко, Дмитро Путята; худож.-оформл. В.М.Карасик. - Харків: Фоліо, 2018. - 540 с.

3.     Українська вікіпедія. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https: //uk.wikipedia.org/wiki/

4.     Джерела особового походження (спогади про  А.Костирку однокласників, вчителів, односельців, брата Володимира).